суму, ні радости. Але обман… О! Це ображає. Це дуже ображає, мій молодий друже. Коли ти знаєш, що обманутий, і живеш далі, не можучи скинути з себе цього обману, — о, це обидкно… От ви дивіться на мене… Мені шістдесят років, я не маю ніякої мети життя, я обрубаний зо всіх боків, я пень. Я нікого не люблю і в мене нема навіть приятелів, з якими я міг би іноді полаятись. Ви думаєте, я люблю своїх учеників, яким даю лекції)? Я цього собі не можу збрехати. А я живу… Я от ходжу, їм, п'ю, сплю… Га? Ну, я ще можу тепер вчити багатих бапбесів, потім я стану таким, що мене замінять молодшими. Мене виженуть із цієї кімнати. Я, може, осліпну… І ослохну, може. І ноги мені однімуться. І руки. І не буде ні одної людини, котру б я хоч з приємністю згадав і нікому не буде до мене діла, Ну? І ви думаєте, я не буду жить?
Лярош схопився з місця. Голос його на останніх словах зробився різким, повним ненависти.
— Я, думаєте, візьму й помру, переконавшись, що мені нема чого ждати від життя? Га? А як же! Я буду цілий день на холоді простягати руку, а ввечері вип'ю склянку вина. І через те, що мені зробиться тепло й приємно в животі, я буду знову стояти цілий день. Ну? І то не образа? Ні? Ну, подивіться на мене і скажіть, чи не образа цьому старому ідіотові, що він все це знає і все-таки живе собі. Га?
Я якось зразу уявив собі мого дідка таким самотнім, як він сам малював себе, уявив все, що його може чекати і мені, дійсно, стало й образливо, й обидно за нього. Але як звичайно, я цього не висловив, а, навпаки, сказав те, що мені здалось більш підходящим.
— Ну, знаєте, — промовив я миролюбивим і співчуваючим тоном. — Ви, перш усього, до такого стану
