людина щось бурмоче, а собака зідхає й стріпує вухами.
Увечорі вони, дійсно, встають і йдуть униз по rue de Seine. Собака, очевидно, знає характер свого хазяїна й ніколи не кусає його тоді, як у нього в руці палиця. Вона вибира момент, коли він кладе палицю біля ніг. Але це, видно, трапляється дуже рідко. Відносини у них, справді, напружені: він майже щохвилини шарла її за шворку, зав'язану біля пояса, і лупить палицею. Лярош каже, що сліпий так знає вулиці, що йому зовсім не потрібна поміч пуделя, але він навмисне держить його при собі, щоб мучити. Не знаю, але на місці сліпого я інакше відносився б до собаки.
Сплять вони, дійсно, під мостом, там єсть такий непомітний закуток, де ні одне поліцейське око не побачить їх. Лярош, очевидячки, таки добре знає цих істот. Він проходить повз сліпого швиденько, але я помічаю, яким він пильним, хазяйським оком озирає старця і собаку. І йому досить одного погляду, щоб зразу помітити, сталась якась зміна з ними, чи ні.
Зо мною дідок поводиться кумедно. Іноді він з хмурим підозрінням вдивляється в моє лице, немов чекає побачити на ньому ознаку зради йому. Іноді приходить пізно ввечорі, сідає на чемоданчик і мовчки подовгу сидить, погасивши свічку. В такі хвилини мені чогось згадуються всякі випадки з божевільними і поради, як з ними поводитись, коли вони накидаються на людей.
Іноді на нього кахоче сум. Тоді він стоїть біля вікна, дивиться на вогкі покрівлі будинків і тихо говорить:
— Молодий чужичнє мій, підсуньте чемодан мені.
Я підсовую й хочу зазирнути в лице йому, але він уперто дивиться на город.
