Сторінка:Володимир Леонтович. Спомини утікача (1922).djvu/100

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено
— 99 —

села, становище землевласника і його сім'ї в своєму маєтку не булоб безпечне, якіб відносини з сусідами селянами в його не були. Але їхати нам, дякуючи денікинцям, не було чим, і я мушу щиро дякувати селянам, що вони врятували мене і сім'ю і дали змогу виїхати. По нараді кількох чоловік, один з їх заявив мені, що одвезе нас до Лубень своїми кіньми і так і зробив. За кільки день перед тим сей чоловік торгував у мене два берести, верхи яких почали усихати. Ми тоді одіклали торг, щоб розпитати, чого ті берести варті, бо тоді ціна на все раптово змінялася через занепад грошей, потім події не дали вже згадати за ту продаж. Тепер, бажаючи хоч чим будь віддячити чоловікові за коні, я попрохав його, щоб зрубав та забрав берести дурно. Та він не хотів і слухати. „Я не на те се роблю, я хочу вам віддячити за те, що ви мені багато колись робили“, казав він твердо, і знати було, що образився, так що я почув себе винним перед їм і повинем був прохати вибачення. Ми поцілувалися. А тимчасом одвозячи нас, чоловік брав на себе великий риск. По дорозі нас могли стрінути большевики і як не причепилисяб до його за те, що допомогає тікати панам, то моглиб забрати його коней, визнавши їх панськими, те саме моглиб зробити і денікинці. Стурбований, я в той час