Сторінка:Володимир Леонтович. Спомини утікача (1922).djvu/142

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено
— 141 —

його, посадили та встромили перо до рук. Все те непокоїло слабого, він стогнав і плакав, але перо падало йому з рук. Підписати він не здолав чи не хотів. В захваті приятелька коханки гукала на одного з свідків: „подерж йому ручку, поводи йому ручку, поможи“… Але свідки, що одразу таки дуже бралися, щоб витягти од непритомного підписи на користь своїй приятельці, нарешті схаменулися, що діло кладеться на крімінал, не схотіли далі брати у їм участь та порозходилися. Може і наша присутність в суміжній хаті, куди було все чути, злякала їх. Проте жінки таки мабуть підробили заповіта, бо коли слабий упокоївся, зразу почали усім хвалитися, що він все леговав дітям синової коханки, а вона, як природня опікунша має усім розпоряжати. Як тільки небіщика було поховано, вона приступила до нас з вимаганням, щоб одразу звільнили помешкання. В погляду якогоб не було права ті домагання не мали жадного ґрунту: на дворі була ще зима, тільки починалася весняна розталь, а виселитися доводилося хоч на вулицю, не можна було знайти вільної хати. Дочка моя і її подруга ледве почали видужувати з тифу і їм було заборонено виходити. За помешкання було виплачено небіщикові тижднів за 3 наперед. Та, коли я посилався на право, мені нахабно відка-