Ярує, нишпорить, сичить, мелькає між полін
І рветься вгору тут і там за димом навздогін.
Вдова печінку у слона вирізує ножем
І настромляє на рожен і смажить над вогнем.
І здивувались люди всі, що понивали там:
„Ого! Дивись: слона їдять!“ Зчинився гамір, гам,
Всі ріжуть, смажуть та печуть… Забувши свій полон,
Весілля, грища завели… Тоді великий слон
Сказав до почету свого: „Ой зле мені, ой зле,
Відколи з'їв я жінку ту, Нанану Боселе;
Як скорпіон, гніздиться біль у череві моїм!“
Відрік на те гіпопотам, що був тоді при нім:
„Владарю мій! Не прогнівись, що правди не втаю:
Адже у тебе там людей, як цвіркоту в гаю!“
І от минув великий час, і вмер владика-слон,
Щоб стати здобиччю гієн, шакалів та ворон.
Нанана каже: „Ну, ходім! Прощай, лиха маро!“ —
І розтяла його ножем і вийняла ребро.
Виходять півні: кукулук! погляньте но, земля!
