До дуже характеристичних поміж ними належить відома розвідка Володимира Соловйова. Він каже: “Історія всіх народів — старих та нових — що мали безпосередній вплив на долю всього людства, учить нас одного й тогож: усі вони в часі свого розцвіту та величи відчували своє значіннє та бачили свою народню своєрідність не в ній самій, взятій абстрактно, але в чомусь загальному, “понаднародньому“, в що вірили, чому служили та що здійснювали в своїй творчій діяльности, яка була національною по свойому змісту та по своїм річевим вислідам“[1]).
Также розумів сю справу й Драгоманов, проповідуючи “космополітизм в ідеях і цілях, національність в ґрунті й формах культурної праці“. Так дивиться на се і Масарик: “Поміж народністю та міжнародністю немає противенства, а навпаки згода: народи се природні орґани людства“[2]). Але більше ще проречисто як слова фільософів та мислителів, говорять факти про практичну примиримість обох течій. Найбільш переконуючим між ними є приклад Німеччини на переломі XVIII та XIX століття. Всі її провідники на полі національного її підйому з Фіхте на чолі були гуманістами заки стали провідниками “національної ідеї“ та остали гуманістами й після сього; дякуючи їм німецька нація розпочала “золотий вік“ своєї політичної історії як “нарід фільософів та мислителів“.
Так факти потверджують, що нація та людськість не є непримиримими ворогами. Вони кажуть навіть, що сила та велич нації є прямо залежна від того, в якій мірі нація захоче та зуміє стати репрезентанткою вселюдських цінностей. Та се не значить, щоби поміж обома не було справді ніякого противенства. Як концепція ідея “людства“ звертається не тільки проти культу національної окремішности, але мусить відноситися відємно навіть до самого факту істнування окремих національних спільнот і то без огляду на форму, в якій вона виступає. Сих форм є в засаді дві, які треба розріжнювати, хотя вони й переплітаються часто з собою і не все виступають зовсім ясно. З одного боку, виступає “ідея людства“ як індивідуалістична, як культ людської одиниці як такої. З другого, являється вона в “трансперсональній“ формі, як ідея спільноти, що обіймає все людство в одну велику обєктивну цілість. Як одна так і друга форма ідеї “людства“ мають в собі ворожий для націоналізму елємент, хоч і виходять з инших теоретичних мотивів. “Правно-фільософічний індивідуалізм тільки нерадо приймає в себе національну думку“. “Одиниці без індивідуальности, отже також і без нації як вихідної точки, відповідає необхідно без-
