чення націй се перша загальна установа сього міжнароднього права в матеряльному розумінню[1]).
Ся тема належить до теорії права і тільки разом з другими проблємами сеї теорії можна висвітлити її докладнійше. Але поминути її не можна було при питанню про націю. Сконстатувавши тенденцію злиття нації з державою, необх.дним було запитати про наслідки, що мусить принести здійсненнє сеї тенденції. Отож сі наслідки йдуть в двох напрямах і вобох мають глибоке значіннє. У внутрішньому життю держави приносить націоналізація її, принціпіяльну зміну її єства. У зовнішніх взаєминах держав, вона означає теж принціпіяльну зміну; вона є там основою для того щоби інтернаціональні зносини та взаємини увійшли в зовсім нову стадію.
Додаток до стор. 87. Тут треба означити, в якому відношенню остають нація та територія. З усього що сказано вже про націю, випливає, що територія має для неї як і инші „обєктивні прикмети“ тільки практичне і далеко не абсолютне значіннє. Се значіннє йде в двох напрямах. Раз територіяльне поселеннє нації впливає практично на витвореннє національної спільноти: ясна річ, поселеннє компактною масою, далі якість заселеної области з огляду на легкість або трудність комунікації (рівнина чи гори, істнуваннє чи брак рік і т. д.) впливають на витвореннє спільноти. (Про се Див. Doc. Dr. Viktor Dvorsky „Národ a půda“, Praha, 1919).
З другого боку є територія чинником, який впливає на здійснимість політичної незалежности нації, її самостійности. Для сього в стремлінню, яке становить кристалізаційний осередок нації, мусить становити проблема території питаннє перворядної практичної ваги. В обох напрямах нація мусить цікавитися територією — але через те територія не стає „прикметою“ нації. Нація є нацією не через територію, вона є собою незалежно від области.
Класичним на се доказом є Жиди. На протязі тисячів літ вони не мають власної території. Се обставина для істнування національної спільноти безперечно дуже невигідна — але не така, якаб становила абсолютну неможливість її істнування. Сю практичну ролю території, якої вони не мали, відограло для національної спільноти Жидів ґето, і відограло її безперечно не з меншим успіхом, як власна територія для инших. З другого боку, в означений історичний момент зродилося серед Жидів стремліннє, відбудувати власну територіяльну державу. Чи се значить, що Жиди щойно хотять стати нацією? Зовсім ні. Се значить, що вони нею є. Як Американці були нацією без власної окремої культури, так є нею Жиди без власної території. Власне се стремліннє Жидів є доказом, як інтензивним є їх національне життє, в як великій мірі є вони нацією.
Додаток до стор. 99. Вяжеться вона і з другою виразно політичною тенденцією, яка виступає особливо ясно, коли йде про розвязку конкретних національних питань. А власне, розуміннє нації як виключно культурної спільноти допускає можливість істнування національно мішаних держав, без порушення принціпу свобідного національного розвою. Раз нація тільки культурна спільнота, то вистарчить забезпечити за нею умови вільного життя в царині культури хочби в межах чужої національної держави. Так пр. навіть великий гуманіст Масарик приймає, а то і проповідує можливість повного і остаточного задоволення автономією в межах Росії, національних змагань України. (Masaryk, „Nová Evropa“, стор. 140, 219).
- ↑ J. Barthélemy, „Démocratie et politique étrangère“, стор. 379 і слід. Prof. Dr. František Weyr, „Soudoby zápas o nové mezinárodni pravo“, Brno, 1919, стор. 100 і слід.
