рення покриваючоїся з нею антропольоґічної відміни та що антропольоґічні ріжниці її частин між собою є менші чим такі ріжниці між цілою сею нацією та иншими. Тимчасом факти говорять що инше. Істнованнє нації з правила є незалежне від антропольоґічних процесів, які відбуваються в ній. Німецька нація змінила, безперечно, на протязі тисячиліття свій антропольоґічний тип, принявши в себе числені чужі, славянські, пруські, литовські елєменти. Але вона стала нацією не щойно тоді, коли витворилася з неї антропольоґічна відміна, яку представляє вона тепер. Не расовість була тут творчим елєментом нації, але противно, німецька нація своїм історичним розвоєм витворила нову антропольоґічну відміну. З другого боку чи Німці з над Рену, альпейські верховинці, Німці з Прусії не представляють з антропольоґічної точки погляду таких між собою ріжниць, що з меншим правом можнаби зачислити їх до одної антропольоґічної відміни, як уважати окремими?
Врешті не можна удержатися згадана теорія проти факту, що нації безнастанно зміняють свій „стан посідання”, зменшуються або поширюються на користь або коштом других. Сі зміни викликують, розуміється, і зміни антропольоґічного складу націй. Расова теорія мусілаби послідовно приняти, що сей процес є все процесом занепаду одної і утворювання другої нації. Тим часом нація остає собою помимо сих змін. Вона остає сеюж самою нацією, хоч антропольоґічно і є не такою сьогодня, якою була вчора. Колиж расова теорія прийме ще в поняттє „історичної” раси і момент змінчивости, тоді вона тратить для питання про єство нації усяке пояснююче значіннє. Бож для неї важне не те, що нація представляє також антропольоґічно окрему індивідуальність. Вона твердить, що ся антропольоґічна окремішність є чинником, що творить націю, основою або одною з „основ самостійного народу”. А се є помилкою.
Помилкою також, і то помилкою дуже „старої дати”, є припущенне, що антропольоґічні ґрупи покриваються з лінґвістичними[1]). Особливо захопленнє в свій час добутками порівнуючого мовознавства причинилося дуже до поширення сеї помилки[2]). Сьогодня не підлягає ніякому сумнівови, що поширеннє мов не йшло по лінії антропольоґічних споріднень та ріжниць, але незалежно від них[3]), через те й не можна класти обох прикмет побіч себе в дефініції нації. Вони не мусять сходитися з собою і життє вчить, що не все сходяться.
