для того, щоби в слушний час впливати на загальне життє та весь людський лад. Се є їх остаточна мета; посередньо отже, нехай аж в далекому майбутньому, служить кожде научне змаганнє державі. Коли вона знехтує сю мету, тоді гине все її достоїнство та її самостійність. Але хто має перед собою сю мету, мусить писати в мові пануючого народу“[1]). Хоч сей уступ, як усі „бесіди“, має передовсім проґрамовий характер, він містить вірний, також з точки погляду теоретичного пізнання, погляд. Практична неможливість для нації замкнутися в межах тільки культурних інтересів випливає з самої її істоти. Незалежно від якихнебудь міркувань, нація, оскільки вона справді нація, мусить проявити тенденцію запанувати над своїм життєм в усіх його напрямах.
Се стремліннє стрічається з боку політичної практики з ріжнородною оцінкою. Для політично пануючих націй представляє воно небажаний прояв, оскільки відноситься до визвольних змагань поневолених націй. Зовсім незалежно від сього його відношення до світа істнуючих політичних інтересів, треба признати се стремліннє природним та випливаючим із сути феномену нації. Се і признає теорія, хоча не без виїмків. Так каже один з сучасних дослідників проблеми: „На означеному ступені свойого культурного розвою, змагає кождий обєднаний мовою нарід до одноцілої орґанізації і через те уважає кожде обмеженнє сеї орґанізації як обмеженнє своєї волі. Коли нарід досяг єдности мови та взаємин, домагається правової державної єдности як природного доповнення. Нація є „психичним феноменом, що відповідає переведенню культурного стану в державний“. Се „плутанина, коли ставиться побіч себе як рівноправні поняття“ „культурна“ та „державна“ нація, коли в дійсности вони тільки ріжні стадії розвою тогосамого орґанізму, остання се „розвинена стадія“ першої[2]).
Практична оцінка не може змінити істнування сього факту і практичній політиці не остає нічого, як тільки числитися з ним як з фактом. Не тільки в даному моменті, культурна нація все мусить переступити межі „тільки культурних“ інтересів (Німеччина, Україна і т.д.), також і навпаки, політична нація переступить межі тільки політичної спільности (північна та південна Америка), щоби стати повною нацією. Обі категорії не є самостійними родами нації, а тільки станами її розвою, є формами нації, яка не ровинулася ще до кінця. Так розуміє їх і Боч-
