держави). Ці делеґації — покликані до Парижа тільки на те, щоб одержати диктат Мирової Конференції і підписати його. Вони інтерновані в призначених на це поміщеннях (прим, делеґація Німеччини — у Версаю, делєґація Австрії — в Сен-Жермен). Мирова Конференція не входить з ними в ніякі особисті зносини, не відбуває з ними засідань, не веде дискусії, а тільки подає їм на письмі свої предложення. Вони мають право на ці предложення відповісти, але як показує досвід з Німеччиною і Австрією, ці відповіді мали дуже невеликий успіх. Одинокою особистою стрічею між Мировою Конференцією і цими делегаціями є акт підписання мира.
Вкінці, третьою ґрупою делєґацій є делєґації таких держав, яких держави Антанти, що правда, не уважають за ворогів, але також не уважають їх за держави в значінню міжнародного права. До цеї ґрупи належать делєґації держав, які повстали на території бувшої Росії. Ці делєґації мають свободу рухів, містяться в льокалях, які собі самі повинаймали, одначе не мають офіціяльного признання в значінню міжнародного права, їх урядові зносини з Мировою Конференцією полягають на тім, що вони висилають до Мирової Конференції меморіали, ноти і т. п. в своїй справі, на що дістають звичайно з секретаріату Мирової Конференції повідомлення що нота одержана і буде предложена Мировій Конференції. Поза цим представники ціх делєґацій відбувають конференції з представниками делєґацій держав Антанти. Конференції ці мають на половину офіціальний, на половину приватний характер. Взагалі Мирова Конференція вважає ці делєґації радше за політичні комітети, які заступають певні політичні інтереси, ніж за дипльоматичні представництва держав.
В такім положенню знаходиться також Делеґація Української Республіки. Це треба мати на увазі, коли оцінюється діяльність цеї делєґації і її успіхи чи невдачі. В такім важкім положенню осягнути якийсь успіх дуже важко, а невдачі приходять самі собою.
На питання, чому таке положення Делєґації Української Республіки, відповідь ясна. Український нарід будує свою державу з земель, до яких підносять свої імперіялістичні претензії Польща і Росія, обі — союзниці Антанти. В таких обставинах осягнути щось перед трибуналом Антанти дуже важко. Очевидно, коли-б власть Директорії Української Республіки розтягалася на всі українські землі, тодї Мирова Конференція ставилася-би до нас зовсім инакше.
Переходячи до праці Мирової Конференції в українській справі, треба зазначити, що української справи, як цїлости, Мирова Конференція ще не рішала, а займалася тільки в звязку з иншими питаннями окремими частими українських земель. Так рішила вона справу Угорської України, призначуючи її Чесько-словацькій Республіці; далі рішила тимчасово справу Східної Галичини; обмірковувала справу Буковини, якої не віддала в цілости Румунії, так що українська часть без Чернівців, має остати поза границями Румунії; вкінці радила над справою Бесарабії. В усіх цих справах — з виїмком справи Східної Галичини — Мирова Конференція навіть не вважала за відповідне
