їнської справи. Тепер вже стає очевидним, що реакція починає падати, що весь всесвітній пролетаріат зайняв ворожу позіцію проти Колчака і Денікіна, борців за царську реставрацію з одного боку, і проти імперіалістичної Ягайлонії, соціялдемократів якої навіть не пустив на свою конференцію в Люцерні, з другого, тепер ті галицькі „політики“ віддають свої послуги Денікінові. Польські і чеські інформаційні бюра повідомляють, що частина галицького війська, яка зайняла Київ, перейшла на бік Денікіна і впустила його до столиці. Звичайно з цего скористали большевики, котрі набили Денікіна і правдоподібно сконсолідованих з ним Галичан і зайняли знову місто. Уступаючи з Київа із своїми добровольцями, Денікін неначеб-то заіменував д-ра Петрушевича, галицького „парляментариста,“ ґубернатором Галичини, Холмщини і Підляшша. Перед тим був п. Петрушевич, який від самого початку вів політику нервів, а не політику розуму, диктатором Західньо-Української Народньої Республіки, отже диктатором іn раrtіbus іnfіdеlіum. Тепер він мав перемінити титул. З диктатора став ґубернатором, але також іn раrtіbus іnfіdеlіum. Таких ґубернаторів, особливо з окупованої Німцями Польщі мала царська Росія кілька десятків і утримувала їх разом з їх канцеляріями за народні гроші, хоч ні вони ні їх канцелярії не мали нічого до роботи. Тих ґубернаторів зліквідувала російська революція, а російська контрреволюція починає з того, що іменує ґубернаторами окупованих земель, не запитуючи ці землі, чи вони схочуть прийняти. І як на глум першим таким ґубернатором іменований галицький Українець. Звичайно, що Денікін знає прекрасно староримський прінціп: dіvіdе еt іmреrа. Таким іменованням він ділить українську одноцільну націю на „малоросійську“ і „галицьку“, щоби, поділивши її, над нею запанувати. Не будемо розвязувати загадки, що особисто побудило п. Петрушевича до приняття сумнівної гідности ґубернатора з рук Денікіна, чи це політичний еґоїзм, амбіція і карєровичівство, чи політичний ідіотізм, чи може одно і друге разом. В кожному разі галицькі „політики“ остаточно скомпромітувались в очах цілого українського народа без ріжниці кордонів. І ми мусимо сконстатувати, що галицько-український народ є сам прекрасний, але провідників має негідних. Щастя — не всі вони такі, і ми є того певні, шо Петрушевичіяда це тільки один з прикрих епізодів в нашій історії, який одначе не буде мати історичних наслідків. Не вдалося відбудувати „єдіної і нєдєлімої“ панам Пуришкевичам, Мілюковим, Родзянкам, Юденичам, Колчакам, Денікіним, не вдасться її також відбудувати карикатурному Мініну, п. Петрушевичу, котрого вітаємо з дуже приємним для нього товариством.
Вже тепер вияснюється, що версайський мир не буде ратифікований американським сенатом. За ратифікацією аґітував сам Вільсон, який їздив по американських містах з промовами. Аґітація його успіху не мала. Республіканська більшість американського сенату, до якої долучились деякі демократичні члени, звичайно, не лишилась в довгу і розпочала контраґітацію. Сенатор Бюліт, котрий брав участь в нарадах парижської конференції і котрий, розходячись в поглядах з Вільсоном, подався до демісії, поробив деякі ревеляції. Він сказав, що в травні говорив йому статс-секретар закордонних справ, Лансін, що коли американський сенат і американська нація будуть мати розум, то вони ніколи не ратифікують мира. Капітан Рузвельт помістив на днях в „Nеuе Frеіе Рrеssе“ статтю, в якій пояснює, чому саме Америка стоїть в опозиції до версайського миру. Головною причиною опозиції є це, що у версайський трактат включено статут союза народів, як інтеґральну
