теріторії; так красно, що може в тім переконати слухачів. Але я боюсь, що може виступити укр. с.-р, і ще більш красномовно буде доводити протилежне. Кому-ж тоді вірити ? Краще давайте приймемо якийсь инший крітерій, ніж красномовство. Ось передімною статистичні данні про вибори до російських установчих зборів на теріторії України. Беру дані ці і бачу, що кандідати російських с,-р. були вибрані там лише, де російські с.-р. бльокувались з українськими. Де такого бльоку не було, а рос. с.-р. виступали на виборах самостійно, там вони не провели ані одного кандидата. Про що це свідчить ? Отже, як бачите, тут п. Сухомлинові не пощастило, одначе він провадив, як зобачимо далі, свою лінію до кінця.
Українська делеґація виступила на конференції з декляраціею, яку було надруковано в Т. 2. ч. 4. „Волі“. На люцернській конференції делегації вдалося осягнути більших результатів, німе на амстердамській. Тоді, як відомо, признане було право на самостійне державне істнування Фінляндії, Грузії, Єстонії, про Україну-ж було сказано, що вона мовляв, як і всі инші, має це право, як що більшість її населення забажає того. Але було признано, що досі ще такого бажання український народ ясно не висловив.
Тепер було прийнято резолюцію, якою визнано було державну самостійність України і поставлено було домагання перед мировою конференцією визнати цю самостійність і прийняти Україну, як рівноправного члена, до Союзу Народів.
Ось ця частина резолюції: „Інтернаціонал тішиться, бачучи. що відроджується незалежність нових націй, які видерлись з-під пановання держав, до яких їх приєднано було силою, наприклад, в Австрії або в Росії: але Інтернаціонал констатує, що ані мировий договір, ані пакт про Союз Народів не визнали офіціально цих нових незалежносте, які одначе випливають з свобідної волі тих народів, які творять ці незалежности. Всі ці соціальні і політичні сотворення, покликані до життя, як молоді республіки — Арменія, Єстонія, Грузія, Латвія, Литва, Україна, Північний Кавказ, — засновані на широких демократичних базах. Уряди цих республік так тісно і неподільно звязані з населенням, що мирова конференція змушена була фактично їх визнати, але цим республікам бракує також офіціального визнання, і вони знаходяться через те в неможливости навязати нормальні міжнародні зносини. Таким чином, вони знаходяться під постійною загрозою економічного краху і навіть більш того: з боку контрреволюційних сил істнує постійна загроза їхньому політичному істнуванню. В Росії їм загрожують Колчак і Денікін, і вони з жалем бачуть, що великі союзні демократії своїми грішми, живністю і амуніцією помагають сим огидним справам.“
Прийшло до обговорення цієї резолюції на пленумі. Дійшла черга і до Сухомлина. Він сказав слідуюче: „Україна не хоче відділятися. Ми це стверджуємо, що які б там не були документи, які Вам було роздано, на Україні не було жадного вільного народнього голосовання, яким народ висловився б за відділення від Росії. Відділення було проголошено для того, щоб можна було заключній подвійно сепаратний Берестейський мир. В усіх документах, які Вам було роздано, проходять мимо історії Ради, якої головою був т. Грушевський, особливо коло того, що торкається закликання німецькою війська для боротьби з большевиками. Чи знаєте Ви, що таке єсть той уряд, визнати який Вас прохають? Це єсть уряд, який проголошує найбільшою зрадою всяку аґітацію за федерацію з Росією, який закрив всі соціалістичні ґазети, який не дає жадної волі ані говорити, ані писати. Ви кажете, що він демократичний! Директорія спірається на карікатуру большевицьких
