рення нових держав на розвалинах старих. Найскорше повстала грецька держава, хоч самі Греки вже дуже давно стратили свою державну незалежність і тим самим стратили також і свою аристократію, котра пішла на услуги Турків. Пізніще визволилися Серби й Болгари, серед котрих денаціоналізація вищих верств народа пішла ще глибше, як у Греків. Показалося, що неісторичні народи стають в данім моменті свойого розвою знову історичними в тім розумінню, що творять нові національні держави. І в тім історичнім процесі творення нових держав показується, що підставою національної державности не є присутність буржуазії і февдальної аристократії, але присутність національної інтеліґенції й незденаціоналізованого демосу. І чим більше демос виділить із себе національної інтеліґенції, тим скорше він визволиться з під чужого панування.
Звичайно визволення таке не відбувається легко. Народові, що визволюється, приходиться побороти не тільки свойого внутрішнього ворога, свою зденаціоналізовану аристократію і буржуазію, але також усунути ті моральні пересуди, які засіли в психольоґії навіть всесвітньої демократії, пересуди, суґґеровані її аристократично-буржуазною державною думкою.
Це ми бачимо особливо на тих труднощах, з якими бореться ідея української державности. Що нас, як державу з соціялістичним урядом, не хотіли визнати буржуазні уряди Антанти, це цілком ясне і зрозуміле, одначе факт, що навіть серед інтернаціонального соціялізму нам приходилось з великими труднощами пробивати шлях до визнання нашого права на державно національне самовизначення, дає свідоцтво того, що навіть серед світової соціялістичної інтеліґенції неясно здають собі справу з того, хто властиво є підставою модерної державности, і що серед тої-ж інтеліґенції ще до недавна панували сумніви, чи можлива держава без національної аристократії і буржуазії.
Найбільшими нашими ворогами в нашім визвольнім поході являлися і являються соціялісти тих націй, які над нами панували і які не стратили ще досі претензій на панування над нами. Показується, що панування одного народа над другим деморалізує навіть соціялістичну інтеліґенцію пануючого народа, заганяючи її мимо її волі в табор реакції і роблячи з неї прислужників буржуазії і капіталізму. Показується, що одиноким нездеморалізованим являється демос і пролєтаріят неісторичних т. є. поневолених націй, показується дальше, що присутність національної феодальної аристократії, не є, як досі думано, підставою новітньої національної державности, але власне перешкодою для створення демократичної державности у пануючих народів. Врешті показується, що тільки тоді буде можливість влаштувати державне життя на нових демократичних підставах, коли зліквідується національну аристократію і буржуазію, соціальні класи, котрі не працюють, але паразитують на національнім організмі. Найклясичніщий приклад такого паразиту
