Правда — Олесевому читачеві трохи дивно зза того, що саме у тій з його книг, якій судилось побачити світ зі сходом Нової України, наш поет найбільш захоплює слухача маленькими, повними розніженої туги за краєм, віршиками, які головно в нашому писменстві не належать і мабуть ніколи не належали до небуденних, справді собою окремішних появ. Тому і приходиться все наново брати під увагу ті, насильним вигнанням з рідної землі спричинені, життєві обставини, серед яких Олесеві довелося сю збірку сотворити та помічати, що чужина яко така, яко жерело творчих вражінь — бо таким джерелом і найбільш болюча чужина проти поета все є — дала нашому співцеві, принайменше досіль — дуже мало. Я важуся сказати — дуже мало тому, що оскільки іде о своєрідні українські сюжети, то ні один зі зразців в найновійшій збірці не може рівнятися з тим, що Олесь дав нам у передвоєнних своїх збірках, а як-що-ж взяти під увагу вірші на мотиви з віденського життя, то се річи з ідейного згляду та головно і передовсім зі згляду на те справдї велике імя Олесь — невибагливої або таки просто сумнівної вартости. Ще найдодатніше вражіння лишають по собі песи: „Гробниці лицарів і статуї над ними..." „Ах, як любив я в кірху Стефана ...“ „Весна, Шенбрун, і липові алеї..." „Пляж над Дунаєм...," менше переконуючий за те „Пратер," а вже таки в некорисному світлі являються вірші: „Вона приходе завжди в певний час“ „Сьогодні стрінемось“ „Урбанікелєр“ — та химерне: „Ах, чим загою прірву рану...“ Я не перечу, правда, що такі картини з великоміського нічного життя, се у нашому писменстві, у нашій ліриці — новість, і що як показують отсі спроби, в Олеся справді хист — сотворити на тлі великоміської ночі елєґантну пів-глумливу, пів-відчуту еротику, склавши її з недбалою принадністю трохи пересиченого світовця. Все те в області штуки має своє відвічне право горожанства, і не добре було-б в імя якихсь громадянських кличів відклонювати поета від такої цілком свобідної, цілком індівідуальної творчости. Але тут, де говоримо про такі вірші у збірці „Чужиною“—у найновійшій збірці того нашого поета, якого давні твори треба без вагання назвати культурним добром нашої нації — тут кажу, не критик виступає проти поета, а він сам, той давній Олесь проти теперішнього Олеся.
Давній Олесь творив такі чудові своїм непорочним почуванням любовні пісні, що ці дутливі, великоміські еротики таки недостойні станути поруч їх, а як щож нам конче приняти їх, яко дарунок поетового мистецтва, то вже краще окремою збіркою, — не тутки, де кілька сторінок далі читається про окровавлену Україну.
Не тутки і може не під час, де сорок міліонів нашого люду на страшному розстаєві.
