незрозуміла: йому чого-сь треба, а тому всяка влада забовязана йому допомогти. А йти що до підвладного, то й до голови —однаково близько.
І от центральні установи заповнюються цими дрібними справами, які все одно передаються до розпорядимости компетентних орґанів, але вимагають зайвого, нікому і ні для чого непотрібного листування і через те зайвого штату урядовців. Голови відомств, замісць керування підвладними їм орґанами на місцях, займаються порожніми балачками з особами, яким треба доводити, що та або инша справа відноситься до компетенції не головної, але місцевої управи. Але ще гірше буває в часи яких-будь внутрішніх ускладненнь: в великому місті збігаються тисячі ріжнородних інтересів, борються тисячи ріжних партій. Все це впливає на працю державних установ, як адміністративних, так ще більш і законодатних (парляментів, то що), робить її нервовою, нерівною, випадковою. Взагалі, наприклад, парлямент часто робиться голосом не цілої країни, а лишень головного міста, склад людности якого часто цілком не відповідає складу людности цілої держави. Пригадаймо в давній Росії хоч-би Петербург — місто більш німецьке, чим російське, або в Німеччині Берлін — місто чисто пруське. Відомо, що й Париж з цілою Францією по поглядам населення має багато ріжноманітного.
Коли все це має значіння в багатьох країнах, то що сказати про Україну, де російсько-польсько-жидівське населення складає в цілости в порівнанні з Українцями дуже невелику меншість, між тим як в Київі воно є навіть в більшости. Тут до всіх згаданих вище невигідностей великого міста, як адміністративного центра, додається ще запекла національна ворожнеча, яка доходе до того, що наприклад київські росіяне мають нахабство вважати себе за господарів української землі а місцеве населення визнавати чужинцями. Коли пригадаємо тяжку і повну стражданнь історію української державности за останні два роки, то лишень глухий і сліпий не зрозуміє, що одною з головнійших перешкод для розвитку цієї державности було мійське київське населення. Воно робило все можливе, щоби розруйнувати цю державність: воно охоче приймало російських большевиків, воно вводило в облуду Німців, воно підтримувало навіть гетьмана Скоропадського в надії на те, що цим здискредитує українську державність і знову піддасть Україну під проклятої памяти московську владу. Українізація шкіл, заведення державної мови в інстітуціях, навіть така дрібниця, як вивіски, — все це викликало в київському населенні такий ґвалт, ніби-то хтось їх живцем різав. І все це лишень через бажання державної влади виконати волю українського народу — єдиного здавалося-б господаря на своїй землі.
Але цього мало: Київ не надається на столицю України ще й тому, що по своїм життьовим умовам він занадто привабливий для так званої „російської інтелігенції“, себ-то людей, що люблять солодко їсти і нічого не робити. Пригадаймо тільки ті лави нікому непотрібного сміття, які насунули за часи гетьманського панування до Київа з Петербургу і Москви. І ті лави людей з великими шлунками і ве
