ного табору для всіх Українців в Італії — але сього не дозволено. Лише полоненим инших, славянських націй утворено окремішні табори. Українців трактували і трактують Італійці досі на рівні з Мадярами та Німцями та держать їх під строгим наглядом серед всяких можливих, злишних вже обмежень свободи ще і тепер, так начеб-то війна нині ще трівала в повнім розгарі. Но осягнувши дозволу на основання окремого табору, почали українці орґанізуватись кождий поменшний табор для себе, старалися всіма силами одержати наші часописі, обговорювали спільно події на Україні, гуртувалися в хори і держали просвітні відчити. Але часописі приходили з рідка (американські), вісти були невистарчаючі, а старання основати осібний орґан для полонених в українській бесіді були безуспішні. Навіть часописі з Франції, Швайцарії і самої Італії, що посвячені українській справі і писані в дусі прихильнім до держав Антанту, були і є до нині для полонених заборонені. Полонені инших славянських народностей були вжє давно в сполуці з їх національними правительствамн і могли основати свої центральні Комітети в Римі а нашим на численні просьби о утворення в Римі українського Комітету навіть не давали відповіді. Що більше: висилати і висилають ще й тепер по наших таборах польських, румунських та московських аґітаторів, які, обіцюючи нашим жовнірам скорий поворот домів і инші удогіднення, стараються перетягнути їх на свою сторону, та на щастя завдяки непохитній витревалости наших вояків ці заходи знаходять всюди належну відправу.
Серед таких злиднів на чужині зазнали наші полонені одної величезної розради, в день, коли дійшла до них вість про проголошення української републіки і получення всіх укр. земель. Ся вість викликана серед полонених величезне одушевлення і зродила в них нову думку: добитись у Італійців повороту домів. Якраз тоді розписувалися часописі Антанту про творення протибольшевицьких леґіонів для інтервенції в Россії. Знаючи з уривкових часопнсних вісток, що борба з большевізмом лежить в інтенціях українського правительства, а з другої сторони, чуючи про наїзд большевиків на українську теріторію, постановили полонені підприняти другий важний крок, а іменно, добитись у італійського правительства дозволу організуватися в українську протибольшевицьку армію з призначенням — вислати її на Чорноморське побереже зі зброєю в руці, прямо на поле бою. Свідомі своєї чисельности, загартовані в боях, з богатнм досвідом, наші полонені жовніри знали, що така армія заважила-б поважно в дальшій визвольній борбі їх братів, які вже тоді зі всіх сторін були нападені військами сусідниіх держав. Але і сеї просьби Італійці не вислухали і з одної сторони заявили, що така просьба повинна вийти від нашого правигельства, з другої-ж сторони — заборонили полоненим всяку комунікацію з нашим правительством.
Сі старання — утворити українську протибольшевицьку армію скінчилася серед загального огірчення наших полонених тим, що вони дальше мусіли остати серед злиднів в полоні, як перше, і власними очима гляділи на виїзд полонених Поляків і Румунів до протибодьшевицьких леґіонів, утворених із полонених сих народностей. Якийсь час опісля польські і румунські комунікати розрублювали вже на весь світ похід сих леґіонів на землі українські а наші жовніри гляділи з болем серця з далекої чужини, як їх бувші співтовариші полону, Поляки і Румуни, наїздять і тероризують наші землі та використовують завчасу нечисленність і утому наших військ.
Наш жовнір, що читав в Ітатії такі сумні вісти, в тій самій Італії, що держала його на силу з заложеними руками без найменшої користи для себе самої і рівночасно вислала Поляків і Румунів до наїзду будьто на большевиків, а в дійсності
