Наддніпрянські маси селянські і робітничі були до вибуху першої російської революції далеко меньше активні, як галицькі. Царський режім не допускав не тільки жадних політичних, але навіть культурних й економічних орґанізацій на території України. Поліцейське й жандармське „недреманное“ око пильно стежило за тим, щоби український інтеліґент не наблизився до широких мас з метою їх орґанізації. І тому перший вибух революції 1905 р. показує масові рухи незорґанізовані, спонтанічні. Так званий великий аграрний страйк, який був на цілій Україні і в Росії, вилився в форму дикої жакерії з усіма її страхіттями, з підпалами, грабунками, „червоним півнем,“ так само, як це ми пізніще бачили в румунській жакерії. І коли порівняти цей наддніпрянський аґрарний страйк з галицьким з 1902 р., то другий стоїть в ціле небо вище, бо він був знаменито зорґанізований і, як такий, приніс аґрарному українському пролєтаріятові реальні користи. Що -ж до елементарного масового селянського руху 1905 р., то він не тільки не приніс ніякої користі масам, але навпаки, велику шкоду. Жакерію придушив царський режім збройною силою, і це тільки скріпило його становище й становище тих, проти котрих рух був звернений; в покараних масах він викликав зневіря, резиґнацію і глуху й тупу розпач.
Одначе перемога реакції була тільки недовго трівалою. Вона ще більше поглубила в свідомості широких мас ненависть до експльоататорів, а невдача переконала їх, що методом елементарної револьти нічогісінько не осягнеш. І от ці маси почали орґанізуватись з разу в кооперативах. З ними боровся царський режім, одначе не осмілився душити його азійськими методами, стидаючись Европи. З поширенням кооперативів на цілій території України поширювалась також національна й класова свідомість серед наддніпрянського селянства. Цю свідомість поглубила ще більше війна, і ось, коли вибухла друга велика російська революція, то як озброєне, так і неозброєне селянство, в більшій навіть мірі, як робітництво, було до неї підготоване, далеко більше підготоване навіть, як трудова українська інтеліґенція, котра з відомих причин не могла знати настроїв серед мас на самім початку революції.
Українська трудова інтеліґенція ставила в березні і квітні 1917 р. тільки дуже несмілі кроки. На першім всеукраїнськім педаґоґічнім з’їзді, що відбувся в березні 1917 р., верховодили такі українофільські іхтіозаври, як Науменко і Василенко. І недиво, що цей з’їзд поставив тільки дуже скромненькі домагання: народної української школи, причім навчання російської мови мало в тих школах починатися з третього року науки. Таку резолюцію й ухвалив з’їзд, хоч що правда незначною більшістю голосів, що показувало на те, що українська справа не програна, бо навіть серед трудової інтеліґенції русифікація не пустила так глибокого коріння, щоби резолюція була принята чи то одноглосно, чи то подавляючою більшістю голосів. Рішучий протест меньшости давав також дуже богато до думання.
