Т. 1. Ч. 6.
Відень, 7. лютого 1920.
|
Ф. Слюсаренко. |
В початку російської революції був момент надзвичайного підйому і бадьорости, коли здавалося революція скінчиться з поваленням трухлявого самодержавя. Російські імперіялісти всіх проґрам і партій без винятку хотіли би в той мент крикнути: „мгновеніе, остановись! Ти так прекрасно !“ Але за першим „золотим“ віком послідували віки грубших і гірших металів. В цих віках найприкріший був для всіх загально-російських революційних партій — знову без винятку, роспад Росії на її складові національні елєменти. Це був несподіваний наслідок, непередбачений російськими піонерами революції.
Але факт стався, і нам хочеться ще трохи далі заглянути в історію і поспитати: якими силами держався цей небувалий в історії кольос — бувша Росія.
Питання не зайве, бо в точному і конкретному опреділенню тих сил, або тої сили, що тримала Росію, можна найти відповідь не на одно питання сучасної політики новоутворених держав на Сході.
Пересічний росіянин, вірніше оспіваний в творах революційних трубадурів і осміяний в сатирах Щедрина — общеросійський інтеліґент, сказав би на це питання: а одна культура на такому великому просторі світа, а російська література з'окрема, а розвинена до недосяжної точности адміністративна механіка? і т. д. і т. д.
Та роспад Росії був занадто скорий і несподіваний навіть і для багатьох тих націй, що орґанізувались в окремі держави. Отже не в цих делікатних матеріях шукати треба цементу бувшої імперії.
Підходимо ближче до теми і схарактеризуймо реальну силу, людську силу, яка протягом двох останніх віків була збудувала величезну імперію.
Російську армію (а про неї йде річ) знають люде: знають її і низини Італії і верхів'я Альп, знайомі з „Русом“ народи Австрії
