|
М. Лозинський. |
Не можучи брати участи в нарадах членів Ради Державних Секретарів і Української Національної Ради, а також маючи на увазі, що від часу окупації Західньої Области Української Народньої Республіки ворожими державами політика вище названих орґанів не має тої явности, яку мала в нормальних часах, — виступаю з цим відкритим листом у справі, яку хочу представити членам відповідальних за нашу політику оряанів, але рівночасно також цілому нашому громадянству.
Ця справа — це відношення відповідальних орґанів Західньої области Української Народньої Республіки до державної єдности і самостійности України.
Основою цього відношення повинен бути акт з'єднання, ухвалений Українською Національною Радою 3. січня, принятий Директорою 19. січня і проголошений торжественно на Софійській площі в Київі 22. січня 1919.
Я не буду розглядати цього акту, вказувати на його хиби і пояснювати їх обставинами. Бо як би там не було, одно було ясне: і слова і дух того акту говорили про волю цілого українського народу з'єднатися на все в одній Українській Державі, в Українській Народній Республіці.
І коли я, визволившися зі Львова, обняв 10. марта 1019. р. управу Державного Секретаріяту закордонних справ, для мене було ясно, що акт з'єднання обовязує мене працювати в напрямі скріплення і поглиблення з'єднання. „Автономія части; але єдність цілости, автономія внутрі, але єдність зовні“. — Так розумів я акт з'єднання і так, здається, розуміли його всі.
В цім дусі вже був виданий закон Директлрії про Делєґацію Української Народньої Республіки на мирову Конференцію в Парижі. В цім дусі підготовляв я цілий ряд заряджень з области закордонної політики, щоби предложити їх міністерству закордонних справ Української Народньої Республіки і видати на основі спільного порозуміння.
Очевидно, такий стан міг бути тільки переходовим, як це й було зазначено в акті з'єднання.
Беручи від часу російської революції 1905. р. постійну участь в українській пресі Великої України, буваючи там часто та маючи постійні звязки з тамошніми діячами, я сильніше ніж-хто инший відчував, що витворене історичними обставинами почуття ріжниці між Галичиною а Україною, яке опанувало свідомість і, що ще важніше — підсвідомість обох сторін, є крайне шкідливе і що треба його спільними зусиллями обох сторін викорінювати. З цього становища стан, в якім західна область була окремим державно-правним твором, механічно дочепленним до Великої України, очевидно не міг бути бажаний. З другого боку не міг бути бажаний також державний централізм, який накидає свою волю цілій країні і придавлює все місцеве життя.
Як противник державного централізму і прихильник такого державного ладу, який давав би як найбільше простору для самодіяльности громадянства, я стояв на
