Сторінка:Воля. – 1920. – Т. 2, Рік 2. – Ч. 1-10.djvu/293

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


цивільної і військової адміністрації що до тої области застерегла Галицькому Правительству (Державному Секретаріатові), як її виконуючому орґанові… З того слідує, що Західня Область У. Н. Р. задержала свою независимість. А український нарід Східньої Галичини виявив понад всякий сумнів свою волю, що не хоче йти під Польщу, а бажає собі своєї держави на своїй области“ (§§ 3—4).

Для кождого, хто пильно перестудіював „протест“, ясно, що підкреслені місця показують, що Галичина не сполучилася з Наддніпрянською Україною і бажає собі держави на своїй области, що це бажання опирається, як цілком правильно в „протесті“ зазначено, на праві самоозначення народів, що Галичина, як окремий обєкт міждержавного права, підлягає рішенню Найвищої Ради, що теж зазначено.

Всі ці підкреслювання державно-правної окремішности[1] Галичини од Наддніпрянської України, однак, взяті в „протесті“ як арґумент всеж таки проти того, що верховна влада Української Народньої Республики не мала права відступати! — що це є, насильне відривання! І Галичане мають рацію: дійсно не можливо відступити того, чого не маєш, і відірвати те, що не звязано. Але-ж це зразок або приклад з ґімназіяльного підручника льоґіки!

А що ж виходить, коли серіозні люде серіозно вживають такої арґументації? Виходить так, що протестують в один і той же час і во імя з'єдинення українських земель, яко актуальности в нинішню хвилю, і во імя окремішности Східньої Галичини від великої України, яко факту також в нинішню хвилю і інтенції на будуче! Коли б ми хотіли зрозуміти, що значать старі австрійські вирази Durchfretten und Fortwursteln, то ми-б мали в вище зазначеному досить добрий приклад, бо для української влади, напр., такою льоґікою утворюється цілком безвихідне становище: зазначена-б була Галичина в договорі як окрема од України державна орґанізація в таких чи инших відносинах з Польщею — галицькі політики протестували-б в імя з'єдинення українських земель; була-б зазначена Галичина, припустимо, як провінція Української Народньої Республики — протестували-б тоді во імя окремішности, — а через те, що в договорі Галичина, очевидно, не зазначена зовсім, протестують во імя обох діяметрально протилежних принціпів разом.

Але ми обстоювати таке опреділення галицької політики не будемо. Ми хочемо тільки сказати, що галицьким політичним діячам слід поміркувати над тим, як ясно і отверто опреділити своє відношення до Наддніпрянської України. З'окрема в цьому відношенню треба відріжняти два моменти: момент державно-політичної злуки (— національний максімум), якої не одбулося завдяки тим чи иншим обставинам, яка можливо й не скоро одбудеться і яка, нарешті, не так то вже й обовязкова, як то видно з розглянутого протесту, — і момент обєднання національних сил, якому ніякі

  1. В своїй статті ми оперували тільки „протестом“, як документом. Коли-б ми захотіли також кинути оком на відношення галицького офіціяльного представництва за попередній час, то ми-б могли нагадати читачам ще такі факти: п. Панейко в серпні 1919 р. офіціяльно заявляв, що українські представники в парижській делєґації не мають права говорити од імени Галичини. Отже цею заявою п. Панейко порушив принціп з'єдинення Галичини з Україною і досі залишається невідкликаним. Другий факт: договір галицького уряду і галицького командування з денікінською армією, по якому Галичина мала-би ввійти в склад Росії незалежно од долі Наддніпрянської України, порушував ухвалу Галицької Національної Ради про з'єдинення з Україною в одну самостійну і суверенну республику і утворював з'єдинення в чужій державі.