Сторінка:Воля. – 1920. – Т. 2, Рік 2. – Ч. 1-10.djvu/297

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


pétuel" вважались тільки гарними загальниками, а „супранаціональні держави“ ідеалами будучини, то тепер уся та тарабарщина, піддержувана головно політиками, правниками, публіцистами, соціольоґами, істориками і т. и. пішла безвідклично на склад для псевдонаукового старого дрантя. Світова війна доказала, що всі соціольоґічні, державноправні, політичні, історичні, чи ще які високовчені міркування про єство народу це тільки штудерні конструкції ніби наукові, роблені на це, щоби в інтересі сильних міра сего закрити перед очима загалу природописну дійсність. Ця дійсність у війні й по війні продерла всі заслони й серпанки, якими її закривали ріжні політичні й наукові спекулянти і станула перед очима людства в повній наготі. Показалося також, що всупереч крикливим фразам всілякої марки універсалістів, нації є такі сильні як ніколи, націоналізм іде в свойому розвиткові вперед і цілком не думає нидіти, що він у більше чи менче модерній формі обгортає щораз то ширші круги серед відрод і відмінків людства. Зі здивованням, ба й остахом бачуть ріжномастні універсалісти, що знечевя являються на світовій арені якісь нові „народці“, ось Чехи, Словінці, Словаки, Литовці, Латиші, Ести, Білорусини, Українці і т. и. і (що за нечуване нещастя!) стають навіть (як Чехи, Словінці, Словаки і т. и.) міжнародно признаними „державними націями“, які підходять навіть під дефініції Кремера чи Трайчке! Що більше! Навіть великі народи світу починають по крівавій военній купелі, що обмила народне тіло з грубої й нечистої кори ріжного універсалістичного бруду, розглядяти своє тіло, свою суть, починають пізнавати, скільки нагрішили проти природи — матері народів — і всіми силами стараються пізнати природописну суть своєї питомої нації, щоби її спрямувати за всяку ціну на шлях надійного, самою природою її вказаного розвитку. З осібна бачимо це у Німців, у них теж найвиразніще видно, що вони стараються збагнути тепер саме природну основу свого народу й на добутому знанні збудувати шлях у будуччину.

З огляду на такий стан справи не вагуюся піддержурати мою давню дефініцію самостійного народу (нації). Роблю це тим сміліще, що ця дефініція, розійшовшись по широкому світу (в німецькому й анґлійському переводах моєї книжки) зустрілася з признанням наукових кругів. Ця дефініція звучить у всесторонньому розробленню ось як:

Самостійним народом або нацією зовемо більшу чи менчу ґрупу людства (відміну людської породи), що має певну суму своєрідних, собі тільки питомих прикмет, котрі вяжуть усі індівідуа цеї ґрупи в одну цілість. Ці прикмети є:

1. Антропольоґічна расовість (своєрідна будова й вигляд тіла),

2. самостійна серед инших мова (з літературою, наукою і т. и.),

3. питомі історичні традиції й змагання (на політичному, суспільному і т. п. полях),

4. питома культура (так матеріяльна як і духова) й поспільні культурні стремління,

5. питома суцільна національна територія, на котрій або була, або є або може бути питома національна держава.

Усі ці основи самостійного народу разом дають із усіми своїми підосновами й паростами це „поспільне загальне почуття, цей постійний плєбісціт, продовжуваний з дня на день, котрий творить націю, цю велику спілку, що опирається на свідомості жертв, котрі поспільно понеслося й котрі поспільно готовиться в будуч-