Це далека від народа інтеліґенщина!
Кожний має свою проґраму, гасло, тактику. Але всі ми збираємось будувати одну Велику, Єдину, Неділиму Україну. Кожний тягне в свою сторону!… Розкол сил, розпад, катастрофа! Сварки, наради, лайки — це інтеліґентська спеціяльність, із якої ми не виліземо до дійсної будови України.
Як можна опиратись на меншости, дуже маленькі, нікчемні і слабі? А хіба не меншість ті окремі особи, партії, побірники форми влади? Нікчемна меншість?
Наша орієнтація — одна: нарід, нарід і ще нарід. Він є сила, титан. В його руках вся влада. Без народу сектанти жити не можуть.
Але без сектантів — інтеліґентів — ділєтантів народ прожиє!…
Катастрофа дуже далеко зайшла. Але ще не пізно, щоб урятувати справу. Покиньмо всі „гасла“, „проґрами“, „секти“, „орієнтації“ і злучаймось з народом. Ми — інтеліґенція мусимо бути тільки першими робітниками на службі народній. Але не навпаки, як досі було, де народ нам служив. Час панування меншости над більшістю вже минув. Народ нам все дає. А що ми йому дали? Сором нам і дітям нашим, коли згадаємо про нашу роботу. Повний розвал — це дарунок сектантів народові. „Після мене хоч потоп“ — каже французька приказка. Це гасло наших сектантів! Хто не орієнтується на народ, на самостійну Україну — той зрадник батьківщині. Тільки тоді наш народ прийме свою інтеліґенцію, коли вона зречеться свого партійного сектанства і разом з ним стане в одну міцну лаву до будови вільної незалежної України.
|
В. П. |
Так! Ми є дійсно сектанти! Чужій людині, що недавно прийшла до нас, як прийшли колись Поляки — Антонович, Рильський і Ліпінський, як пристали до нас Шведка Ліндфорсе-Русова і Великорос — костроміч Русов, як приходили до нас десятки-сотні чужої інтеліґенції, починаючи від Костомарова і Беренштама і кінчаючи Вязловим — і Марголіним — ріжної величини і ріжного розмаху і хисту до творчої енерґїї, тій чужій, але перенятій нашими болями людині — з боку видніші наші слабости. Ми є дійсно сектанти! Діаґноз цілком вірний…
В далекому північному Каргополі, осередкові „старої російської віри“, є дивне з'явище: на 3–4 тисячі мешканців — сорок церков. Річ дивна для чужинця, але цілком зрозуміла для знавця історії російської культури. Здавних давен Росіяне страждали не тілько на обрядовіря, але і на сектанство. Каргополь стояв на великім торговім шляху на північ. Кожен купець, що добре заробив або просто обдурив свого „ближнього“, мав в першій в каргопольській церкві власний образ і молився тілько до нього. „Ближній“ не смів навіть подивитись на його святого!
— А чего ти смотришь, чортова образина, на моєго бога!… почув би він у відповідь.
