своєї мети. Історія останніх десятиліть доказує, що соціялістична ідея не спинила ані на хвильку розвитку національного проблему, а й між визначними соціялістами (Реннер) виробився погляд, що всі народи, хочби як малі, мусять мати свою національну автономію, щоби забезпечити в державах соціялістичний лад.
Заки однак прийшло до війни, дійшли міжнародні зносини до небувалих розмірів. В міжнародніх договорах полагоджено богато важних справ міжнародньої торгівлі, промислу, лучби, санітарні справи, справи міри і ваги і т. д.; потворено численні міжнародні бюра для ведення спільних адміністраційних діл (на пр. бюро всесвітного поштового товариства в Берні, бюро для поборювання торгівлі невільниками в Брюсселі, бюро для охорони творів літератури і мистецтва в Берні, міжнародній санітарний уряд у Парижі і т. д.); дальше засновано міжнародні комісії з правом екзекутиви (на пр. европейську комісію плавби Дунаєм, центральну комісію плавби Реном, санітарну раду в Танґері і т. д.), та зложено мішані суди (на пр. в Турції, в Египті і т. д.) для порішування спорів між автохтонами а чужинцями.
Між тим росла однак ворожнеча обох ворожих собі державних союзів, та обі сторони почали зброїтися. Колиж ситуація ставала через те щораз грізнійшою, звернулася проти них опінія наукових сфер, а російський цар Микола II. дав в 1898 році почин до міжнародньої акції проти зброєння. Затим скликано міжнародні мирові конференції до Гаґи.
Це були перші конференції, на яких явилися репрезентанти майже всіх держав світа, та заявилися за спільною орґанізацією для забезпеки загального мира. Ті конференції мають для ідеї звязку народів велике значіння.
Перша мирова конференція в Газі видала 3. головні конвенції: про мирову полагоду міжнародніх спорів, про способи ведення сухопутньої війни і про способи ведення морськоі війни. Конференція покінчила свої наради 29. липня 1899 і ухвалила резолюцію про загальне обмеження державних видатків на військо. З осібна установила перша гаґська конференція постійний розємний трибунал (Cour permanente d'arbitrage), до якого мають держави делегувати своїх мирових суддів. Імена цих останніх списується на осібній лісті, та в разі спору вибірають спорові сторони по двох мирових суддів, а всі вибрані чотирі судді вибірають пятого як провідника трибуналу. Якщо вони не згодилибся на спільного провідника, то його визначить третя держава, яку вкажуть вибрані мирові судді. Колиб одначе не було згоди на третю державу, то кожна із спорових сторін має подати якусь державу, а названі держави мають опісля вибрати провідника. Якби й ці держави не були згідні що до вибору, то рішатиме жереб. Цей трибунал має одначе лише полагідний характер, не судейський — він не рішає спорів з обо-
