совітських орґанізацій. Одначе фактично працює тільки біля 2000 підприємств, а друга половина зачинена, бо немає або палива, або сирівців, або робітників. По підрахункам працює всього біля 1,000.000 чоловік. Значна більшість підприємств вироблює зброю для червоної ярмії. Почувається недостача добрих робітників. Мілітарізація труда потрібна була большевикам, для заведення примусової праці, бо кращі елєменти робітників пішли з фабрик. Через що — скажу далі, коли буде йти мова про положення робітників.
В металурґичній індустрії працювало 614 підприємств (із 1191, котрі були націоналізовані). В прошлому році вони дали 40 міл. пуд. метала. Це меньш, як 30% від нормальної кількости, що потрібна населенню. Одначе, із цих 40 міл. фактично пішло на вироби тільки половина. Перепись, зроблена в січні 1920. р. на Уралі, показала, що там мається 26 міл. пуд. заліза, 6 тисяч пуд. цвяхів, та 3 міл. пуд. ріжноманітних залізних виробів. Це, по словам Рикова, менше, як ¼ потрібного мінімума для того, щоби підтримувати промисловість. Зараз працює тільки 14 домен (із 97) і 16 Мартиновських грубок (із 90). Кількість робітників біля 100.000, що меньше як половина того, що було ранійше.
В текстільній промисловости теж саме. Тут абсолютно всі підприємства націоналізовані. Не вважаючи на це, а власне мабуть через це, в 1919 році було виробів всього 10% від того, що можна було дістати при нормальнім стані. Із 7 міл. веретен працює тільки 7%, і із 164.000 ткацьких станків тільки 11%.
З доставкою хлопка (запаси в Туркестані є) справа стоїть так: в 1918, р. було доставлено 15% від загальної потреби а в 1919 … 4½%.
Маються запаси пряжі біля пів-міліона пудів; але що-місячно все ж таки кількість виробів зменшується. Риков з жалем каже, що майже вся текстільна індустрія так званного „центрального района“ вмерла.
Ці цифри доклада Рикова зробили велике вражіння на Заході. Большевики зараз же почали їх стушовувати. Появилась стаття Мілютіна — „Два роки господарчої диктатури пролетаріяту в Совітській Росії“ —, написана спеціяльно, аби заспокоїти опінію Захода. Але розуміється, всякі красні слова на можуть скасувати вражіння цифр. Бо відомо, що „цифри не знають партій, але усі партії мусять знати цифри“.
Мілютін каже, що перше завдання було — знищення старих капіталістичних відношень, друге — орґанізація нових форм народнього господарства для побільшення і покращання продукції.
Це вилилось в такі фази: 1. утворення нових форм орґанів керування господарчого життя замісць старих зруйнованих капіталістичних; 2. знищення приватної власности во всіх формах господарства. Націоналізація банків, фабрик, залізниць, копалень, торговельного фльота; 3. приняття всіх продуктів проїзводства до рук держави і орґанізація державного поділення продуктів.
В 1918/19 роках було націоналізовано: підприємств 4.000; пароплавів і барок 16.000; землі 60,000.000 десятин.
На місці приватних підприємств склалося:
В промисловости — державних обєднаних підприємств (трестів) 90; фабричних підприємств 4000.
В сільсько-господарчім районі — совітських господарств 2.391; совітських комуній 5.961.
Усі ці цифри мають тільки значіння на папері; а в дійсности справа стоїть цільком инакше.
По відомостям Рикова половина підприємств зачинена; а друга (вже по відомостям „Економической Жизни“) за першу половину 1920 року дала дефіціту 23,8 міліардів карбованців.
Сам Мілютін не може замаскувати крізи з паливом. Бухарін „Червоному Прапорі“ дає такі відомости про стан вугільної промисловости:
Здобуто в Донецькому басейні в січні 1913 року 143 міл. пуд; в січні 1920 року 11 міл. пуд.
В Московському районі по Бухарінським відомостям добича ніби-то трохи побільшала: 1916 — 9,00 міл. пуд., 1919 — 9,20 міл. пуд. А робітників там зараз
