значить не те, що московська „характерная особенность“. Краще буде сказати: своєрідна вдача.
Хватати можна руками, кліщами, та й то краще було-би по нашому: хапати, вхопити. Не хватило грошей — московізм, замісць нашого: не вистачило або не стало грошей.
Чоловік — не те саме, що моск. „человѣкъ“ (людина), а означає; мужчина, мужъ. Наше: „шестеро чоловіка“ буде не „шесть человѣкъ“, а „шестеро мужчинъ“, бо як там було п'ятеро чоловіка й одна жінка, то вже треба сказати: шестеро людей або шість душ.
Чудовий = моск. чудесный, чудний.
Чудний = моск. странный.
Це-ж не однакові по змісту слова і не можна їх уживати одно замісць другого. „Чудова людина“ = чудный (а не странный) человѣкъ, а „чудна погода“ = странная (а не чудная) погода.
Особливо багато тих московізмів і полонізмів трапляється в наших часописях, де перекладають з московської чи польської мови, а також у всяких офіціальних та службових паперах. Ґазетні співробітники виправдуються тим, що трудно „шліфувати“ мову, коли пишеться на-спіх, бо над душею стоїть „хлопець з друкарні“, що прийшов по матер'ял. Наші урядовці виправдуються тим, що нема у нас службової, канцелярської термінолоґії і доводиться її, теж на-спіх, виробляти по московських зразках.
Може це подекуди й виправдує тих людей, принаймні в їх очах, але від того лихо не стає менше: все-ж таки з цим лихом треба змагатися, особливо тепер, коли й часописна і канцелярська мова ще твориться, ще молода, ще як то кажуть: in statu nascendi,
Ось, наприклад, уривок статуту союзу військових старшин, що заложився у Відні у травні р. 1920 (цитую з „Українського Прапору“):
„Союз має на меті фахове образування (освіту?) своїх членів… збіратися кожного дня (що-дня?)… викладати курси про здоровість (?санітарію?), наземелля (? ?), змаг (?спорт?) і т. ин.
Не знаю, чим можна і чи можна виправдити таке знущання над рідною мовою? Адже авторам цього статуту не стояв над душею хлопець з друкарні; статут виробляли вони не на-спіх у канцелярії, а помаленьку обмірковували його гуртом. Можуть сказати автори статуту, що вони вояки, а не писаки, можуть навіть пустити гарну фразу, що вони більше звикли писати шаблею, ніж пером, — та все це не виправдання було-б, а ще гірше обвинувачення: бо писали вони свій статут пером, сидячи у віденьській кавярні саме в той час коли Петлюра, Павленко, Удовиченко, Тютюнник і инші справжні вояки били большевиків, орґанізуючи з повстанчих загонів полки нашої національної армії і потрібуючи до-зарізу фаховців з військовим „образуванням“… Може були якісь невідомі мені причини, що перешкодили фундаторам і членам союзу бути там, де вони найпотрібніші; то коли якась непереможна сила здержала їх у Відні, де їх шаблі мирно спочивали у піхвах, — чи не кращеб їм було вкоротити час нудоти по кавярнях, взявшися за вивчення граматики рідної мови раніше за всякі ті здоровісти, наземелля та змаги?
З'окрема по адресі наших урядовців скажу: чи-ж конче треба нам іти на-осліп за прикладом і по зразках московських канцелярій і „присутствій“, пересажуючи на нашу молоду ниву ті погані бюрократичні форми, що і в давній Росії були огидні, шкодливі, бо мертвили все живе, заганяючи його живосилом на Прокрустове ліжко казенних форм? Навіть за царських часів військове міністерство зробило було спробу збутися тої непотрібної писанини і наказало вести службове листування простими ляконічними надписами на тому-ж папері. Тим більше личить нам, молодій демократичній державі, покинути всі ті архаїчні „рапорти, отношенія, предложенія“ і т. и., всі ті „маю честь“ чи „маю за честь“, „найпокірніше прохаю“ і т. ин., бо все це непотрібна дурниця всім, бо відомо, що нема, по суті діла, ніякої чести, коли один урядовець посилає другому якийсь папір, що робить він це зовсім не „покірливо“, а навпаки, часто-густо з уїдливим або недобрим почуттям.
