Погляньмо тепер, що роблять з фонетикою, з правописом тої великомучениці, вкраїнської мови.
Наша мова з погляду фонетичного багато де в чому дуже відріжняється від московської. Не знаючи тих одмін або не дбаючи про них, наші письменники й писарі дуже псують її, заводячи в неї московський елємент.
Вкажу хоч найголовніше.
Йотоване о (йо) не має у нас окремого знаку, як те мають усі инші йотовані голосівки (я, є, ї, ю) і тому пишеться цей звук двома літерами: йо, коли стоїть у початку слова (Йосип, його) або після голосівки (мойого, чийого, знайомий); подекуди цей звук учувається в голосівці о після зм’якшеної шелестівки (дьоготь, сльози, сьомий, тьохкати). Московська мова мала колись для цього звуку окремий знак ё: ёлка, ёжъ, паёкъ, але потім той знак утратив свої дві крапки, і тепер пишуть просто: елка, ежъ, паекъ, тільки вимовляють те е, як йо.
Отже, вчившись московською мовою, багато наших людей переносять те умовне е і в наш правопис і пишуть на московський штаб: деготь, семий, слези техкати, моего, своего, знаемий. Це помилка недопустима.
Але ще гірше роблять ті, що московську-ж помилку живосилом переносять у нашу мову. Справді бо: є французький звук eu і німецький ö, якому відповідного не мають славянські мови; з наших голосівок найближчий до того звуку є и: французське acteur вимовляється в кінці близько до нашого багатир, упир.
У московській азбуці для того чужого звуку окремої літери нема; щоб означити його на письмі, почали вживати ё, а потім просте е (без двох крапок): актёръ або актеръ, мебель (франц. meuble). Хто з Московців не знав французської мови (а таких значна більшість), той читав ё або е, як у словах: ёлка, ёжъ, тяжко калічучи той чужий звук eu. Наші люде, переймаючи чужі слова не з перших уст, а через московську мову, де звикли до неї у школі та на службі, переймають у Московців і те калічення чужого звуку: кажуть і пишуть на московський штиб: актьор, антрепреньор, контрольор, маньоври, а в инших словах, знов таки вимовляють і пишуть те чуже eu, як о: доктор, автор. Треба-ж було-б уже одного берега держатись. Коли вже мабуть не вдається нам вимовляти й писати той чужий звук, як наше и (як у словах: багатир, упир), то вже краще нам іти за прикладом Поляків і писати та вимовляти: актор, режісер, контролер, манерви, бо все-ж таки цим чином ми менше будемо калічити той чужий звук, до якого наше о і е ближче за те московське ё.
Дуже прикро мені було бачити, як у моїх оповіданнях, що друкувалися спочатку в „Раді“, а потім вийшли книжкою (вид. „Сіяч“), коректорі „поправляли“ мої правильно написані слова: антрепренер, контролер на ті огидні московізми: антрепреньор, контрольор.
Взагалі-ж, переймаючи чужі слова, а особливо імена власні, треба вимовляти й писати їх так, як вони вимовляються у своїм отчизні. Московці цього правила не додержуються і дуже калічать чужі ймена: Loubet (Любе) вимовляють і пишть Лубэ, як у слові луб, Latham (Лятам) — Латам, як у слові лата, Zola (Золя) — Зола, як у слові зола і ті д. У Французів твердого л зовсім нема; отже й ми, шануючи чужу мову, повинні яко-мога старатися не калічити її нашим твердим л.
Багато ортографічних помилок роблять ті, що, не рахуючись із законами фонетики й граматики, пишуть так, як вимовляється: хочецця, замісць: хочеться і т. ин. На превеликий жаль у цьому винні де-які наші дуже відомі письменники. Так, у „Рідному Краї“, раз-у-раз траплялося: чі, міні, чіїх, ціх, замісць: чи, мені, чиїх, цих. Покійний Нечуй-Левицький, земля йому пером, завзято обстоював писання: в сиві шапці, в Білі Церкві, замісць: в сивій, в Білій, чого конче вимагає граматика. Таксамо: с Полтави, с козаками, замісць: з Полтави, з козаками. Адже-ж ми вимовляємо: сило, гудувати, але пишемо: село, годувати. Коли приїменник з злився зо словом, що починається тихою шелестівкою, то він асімілюється з дзвінкого з в тихе с: спалити, сказати, сповідатися (так само і в московській та польській мові: сказать, исповѣдываться, (spalić, spowiadać); але де
