Наш учитель — наша вчителька.
Бачив удову — бідна вдова.
Пішов до врядника — бачив урядника.
Була в Одесі — був у Варшаві.
Вона вдарила — він ударив.
Ану втни! — як утяв! Наш Улас — іди бо, Власе!
Згадав Україну — на Вкраїні милій і т. д.
Инші славянські мови цеї змоги не мають: по московському не скажете йнакше, як: прибывъ въ Варшаву, — аж троє в у-купі; так само: буду у урядника (по нашому було-б: буду в урядника — лехко й гарно). Те-ж і по польському: był w Warszawie, była u Andrzeja — прикрий роззяв через збіг трьох голосівок до купи; по нашому булоби: була в Андрія — і т. д.
Приіменники з і од (чи окремо, чи злиті зо словом) міняються при потребі, на зо, із, від: іди з Андрієм, іди зо мною, злазь із воза; нема від сина листа — прийшов од сина лист.
Слова, що починаються на і, можуть вкорочувати його в й, коли попереднє слово кінчиться голосівкою і день іде, і ніч іде… чому не йде… Забув імення… Як йому на ймення? Можна вживати ще або іще: вона ще мала — він іще малий. Злучник і може вкорочуватися в й або замінятися злучником та відповідно до потреби: він і не чув — вона й не чула. Іван і Петро — клич Івана й Петра. Івга та Оксана краще, ніж Івга й Оксана; але почуття краси не допустить сказати: Микита та Тарас, бо збіжиться до купи аж троє та; Українець скаже: Микита й Тарас — лехко, плавно й мелодійно.
Отож усякий, хто з увагою читатиме наші ґазети та журнали раз-у-раз наскочить, аж іспіткнеться, на такі вирази: щоб в свій час (замісць: щоб у свій час), вона усе зробила (зам.: вона все зробила) і т. ин.
Кінцівка неозначального стану дієслів ти може вкорочуватиса в ть, відповідно до вимог милозвучности; так само й заміненник ся в кінці дієслів: ходити пішки — ходить окремо; треба вжити заходів — Міністр наказав ужить особливих заходів (так напише урядовець У. Н. Р. року 1940; сучасний напевне написав-би, як навмисне: наказав вжити особисті західи, зробивши в чотирьох словах чотирі помилки). Здалося мені — здалось Оксані і т. д.
Можна вживати щоб і щоби, знов і знову: щоб одчинити — щоби бачити (як погано було-б: щоб бачити!), щоб ударити або щоби вдарити, щоби злізти або щоб ізлізти, щоби знов узяти або щоб ізнову взяти і т. д.
Як бачимо — багато засобів має наша мова, щоб уникнути прикрого для вуха збігу голосівок або шелестівок. Я-ж не всі приклади визбірав, — їх значно більше; але й цих прикладів досить, щоби показати ці дорогі та своєрідні прикмети нашої мови, її мелодійність, милозвучність. І серце болить, коли бачити, як свої-ж люде, свідомі, патріоти, через недбалість свою толочать ногами свій скарб, свої діаманти, а натомісць із чужих дворів стягають непотрібне нам сміття…
Хотівши проаналізувати всі помилки проти граматики, що їх роблять наші люде, довелось-би написати розвідку принаймні у-троє більшу за найбільшу граматику, бо мабуть нема такого граматичного правила, такого відмінка, щоб його не покривдили сучасні Українці. Знов не маю я наміру цею розвідкою вчити когось граматики: нехай сам ізнайде собі способи й засоби навчитися її, коли мені пощастило розворушити його національну совість. Отже тут я обмежуся тим, що вкажу найчастіші, тіпові помилки.
Знов і тут більшість їх полягає в тому, що наші люде підганяють наші слова під московську (або польську) граматику і нехтують (а може й не знають) наші окремі, своєрідні правила, що власне й відріжняють нашу мову від инших славянських і надають їй оріґінальний, своєрідний аромат.
Наша мова ближче за московську стоїть до тої давньої мови, якою говорили перші осадчі по-над Дніпром, ті Сармати, що жили ще перед першими Київськими князями. Московську мову витворили колонізатори, що йшли з Наддніпрянщини на північ і схід; вони зустрічали по дорозі дрібні фінські й мон-
