До речі тут ізгадаю: на що нам ті московські „отчества“? Чи не пора-б нам їх викинути з ужитку? Тільки пам'ять і письмо обтяжають вони без усякої потреби. У нас вони ще вживаються для ознаки цілого роду: Ольгердовичі, Коріатовичі; звідси, мабуть, повелися й назви сел: Варковичі, Маневичі, Кречевичі (їх багато на Волині). Чи не краще-б нам, збувшися ласкавої опіки „царя восточнаго православного“, покинути й цю московську формулку йменування людей. Адже-ж можна, за Галичанами, вживати слова пан до імени власного, або до призвища: пане Іване, пані Варваро, панно Наталю, — до менше знайомих: пане Степаненку і т. д. У нас істнують стародавні вирази: пан-отче, пані-матко, панове товариство, панове-громадо. Може „товарищъ“ — Винниченко за цю „єрунду“ обвинуватить мене в бажанні реставрувати давнє панство і сопричислить мене за це до „дрібно-міщанської буржуазної сволочі“; але таких намірів я не маю; я тільки обороняю нашу мову від обмосковлення, безоглядно до того, чи йшло воно від царської Росії, чи від радянської „единої-неділимої“, і закликаю наших людей вернутися до свого рідного. Скажу більше: чи не відважились-би ми трошки здемократизуватись і взяти в нашого-ж народу його сердечну, щиру й теплу кваліфікацію в іменнуванні: дядьку Петре, тітко Варваро, діду Модесте; старі до молодих, принаймні при добрих і щирих взаєминах, могли-б звертатись просто по іменні, а як ні, то з додатком пан. Я на цьому не настоюю, але подаю це до міркування. Для ознаки високої пошани ми маємо назви: батьку і пані-матко; для духовних осіб — пан-отче (краще за московське „батюшка“). Хіба це не краще, ні рідніше нам було-б і не простіше за ці: Катерино Володимирівно, Константине Пантелеймоновичу, Вячеславе Костянтиновичу і т. ин.?
Призвища на -ич дуже часто пишуть у нас по московській фонетиці з кінцівкою -іч: Гріневіч і т. д. У нас є наросток тільки ич: панич, дідич, погонич, Олексій Попович.
4. Форма давно-минулого часу в дієсловах (plusquamperfectum): я був сказав, як би ти була не ходила. В московській мові залишився тільки маленький рудімент цеї форми было: хотѣлъ-было сказать. І знов таки без усякої потреби свої-ж люде чіпляють нам обривок чужого старого лахміття на нашу гарну й дорогу шату: хотів було сказати — замісць: хотів був сказати.
5. Складна форма будучого часу з допоможним дієсловом -му (іму): ходитиму, робитимеш, казатиме і т. д. Її зовсім нема в московській мові.
6. Стародавні форми дієслів: дам, їм, єсм і вім. Вони у нашій мові починають атрофуватись, але ще де-які з них живуть: даси, дамо, дасте; з'їси, що ви їсте? Я тобі казочку росповім. Потім оповіси все дрібно. Дурень єси. Невелика єси пані. У поважних промовах: „прожив єси вік свій у праці…“ В галицькій мові дієслово єсм вживається частіше у скороченій формі: казав-ем, ходив-есь, були-сьмо, питали-сьте.
На жаль, одбившись од рідної мови в московській школі, забуваємо ми ті гарні форми, — народ наш іще вживає їх, — і часто калічимо ті старі дієслова на московський штиб: віддаш йому, з'їш (або ще гірше: віддашь, з'їшь). Галичане теж неправильно кажуть і пишуть: ми є певні. Коли не казати: ми єсмо певні, бо воно вже архаічно, то краще-б його зовсім не вживати: ми певні.
7. Українська мова має де-які своєрідні наростки (суфікси) іменників і не слід їх забувати й заміняти московськими. Наприклад: для збірних іменників (иноді з одтінком презирства) приростки: ня: пташня, комашня, ва: мишва, жульва; ота: босота, голота, німота. Для ознаки окремої одиниці зо збірного — ина: деревина, осокорина, ребрина (зрубав березину, а не березу; зламав собі ребрину, а не ребро). Приросток ощі: радощі, молодощі, ласощі, хитрощі (не слід заміняти московізмами: радість, молодість, хитрість, хоч і ці слова у нас маються, але колоріт їх трошки инший).
Турчин, Сербин, Німкеня, Туркеня, Грекиня, а не Московізми: Турок, Серб, Німка, Турчанка, Гречанка.
(Далі буде.)
