Сторінка:Воля. – 1921. – Т. 2, Рік 3. – Ч. 1-12.djvu/101

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


Не вважаючи себе компетентним в справах Галичини і гадаючи, що ближча доля її піде окремою від Наддніпрянщини дорогою, я скажу тільки, що визволена з лабет Польщі і нейтралізована Галичина, мала-б для нас, Наддніпрянців, величезне значіння в справі нашого визволення з братніх обіймів Московщини.

Що до визволення Наддніпрянської України, то здається тепер всім ясно, що на якусь інтервенцію з Антантою нема нам чого сподіватися, а треба покладатися тільки на національну відпорність, енерґію та завзяття народу нашого, який вже три роки крівавиться в боротьбі з московськими окупантами. Народ наш, після чотирьохлітнього досвіду нарешті переконався, що на Україні повинна бути тільки своя українська влада, бо всяка чужа — чи комуністична, чи чорносотенна, тільки плюндрує й грабує його. До цієї свідомості довели його самі ж оті московські окупанти, з якими він тепер і бореться так героічно. Але боротьба та провадится неорґанізовано, непляномірно й несістематично і її доконче необхідно орґанізувати, одухотворити, щоб підняти всенароднє повстання і, вигнавши большевиків, збудувати свою державу.

Розглянемось — як це зробити і хто має тепер найбільше шансів на це?

Там, на Україні, де ввесь народ об'єднався, принаймні думкою, під гаслом — „Геть чужинців“ і дійшов до такого шовінізму, що загрожує вирізати всіх, хто говорить по московському, з великого числа всяких отаманів та ватажків, що боряться з окупантами, найбільше уславився очевидно найталановитіший з міже них — „батько“ Махно, що по своїй вдачі нагадує одного з героїв Руїни XVII віку, але й Махно, як і Сірко, людина без широких державнотворчих плянів, а тільки — дика, степова, руйнуюча сила, що несвідомо, інстинктивно, обороняє свій край від чужинців, а тому й неможна сподіватись, щоб він зміг вигнати Москалів і збудувати Українську Державу.

Тут, на еміґрації, наші люде розбіглись думками, в них нема такого одностайного захоплення однією думкою, одним поривом, одним гаслом, як у народу на Україні, а тому й нема такої особи, на якій спинилися-б очі. Тут люде поділились на гуртки, на групи і замість того, щоб збільшувати книжковий запас, цей культурний капітал для України, всю свою енерґію, папір та гроші витрачають на гризню між собою, на полемику-лайку в своїх орґанах, нікому на Україні непотрібних, а тут тільки скандалізуючих українську націю. Один гурток в своїм орґані виступає проти боротьби з московською комуністичною владою і закликає до кооперації з нею. Другий — стоїть за будування своєї комуністичної республіки, яка була-б в федеративному з'язку з такою-ж московською і всіх инакомислящих лає … „по комуністичному“.

На чолі цих гуртків стоять, на жаль, наші найчільніщі люде — видатний учений історик М. Грушевський та талановитий беллетрист В. Винниченко, які, правда, тепер вже не мають того політичного значіння, що ще недавно мали, бо як державні мужі, не виправдали тих надій, що покладало на них громадянство. Їхнє абстрактне теоретизування, після всяких манівців, завело їх на стежку кооперації з московськими комуністами, яка йде в розріз з широким шяхом національної самоохорони, по якому інстинктивно пішов наш народ, а тому обидва вони й втеряли свою таку голосну ще недавно популярність серед мас на Україні. Перший з них, хоч і учений історик, не зрозумів нашого історичного моменту і перемудрував, переполітикував, ставши на чолі по суті велико-руської ес-ерівської партії і мусів вийти в тіраж ще разом з ес-ерівською Центральною Радою і зможе повернути своє політичне значіння хіба тільки з „евентуальним“ відродженнєм тої Ц. Ради. Винниченко, гарячий санґвінік, чесний та щирий, але не реальний, політик, зійшов з політичного кону добровільно, вийшовши з Директорії, і зможе вернутися на перше місце тільки тоді, коли Україна стане дійсно „Українською Комуністичною Республікою“…

Крім цих гуртків (я не кажу про чужих нам Моркотуна і Ко.), є багато окремих особ, що як і більшість Галичан, стоять за федеративний, або навіть автономний, зв'язок з будь-якою Росією, хоч-би й з царською.

Галичане, розчарувавшись в державно-творчих здібностях Наддніпрянців і загубивши всяку надію на можливість разом з ними збудувати Соборну Українську Державу, тепер за малим не всі прагнуть з'єднання з Росією, в надії, що