Сторінка:Воля. – 1921. – Т. 2, Рік 3. – Ч. 1-12.djvu/103

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


неті вже мало не більшість міністрів були свідомі давні українські діячі, але ще більшою помилкою — виставляти його кандідатуру на Гетьмана-Монарха тепер, коли так попсована його репутація у всіх шарах та верствах української людності, що за ним може піти хіба якась невелика купка. А тому й кадідатуру П. Скоропадського на визволителя і будівничого України треба теж відкинути, як і попередні.

Але не можна відкидати самої ідеї Гетьмана-Монарха, яка тепер, як кажуть приїзжі з України люде різних світогдядів, набірає все більше й більше популярности. Народ на Україні, що за цих чотирі роки бачив та перетерпів всякі влади і всяке безладдя, прагнучи ладу, при якому можна було-б жити, не рискуючи кожної хвилини своїм життям, спокійно орати-сіяти, інтуітивно приходить до думки, що йому треба „тата“, „хозяїна“, „царя“, „хоч палиці, з надітою короною“, хоч „Гетьмана, за якого хоч і били шомполами, та не розстрілювали“, тоб-то, до тієі-ж думки, яку так блискучо обґрунтував історик В. Липинський. Ес-дек, що об'їздив Волинь, як український комисар, підчас наступу Петлюри з Пильсудським, оповідав, що селяне радили йому для більшої поваги серед народу, не називати себе комисаром, в ролях яких вони бачили всяких жидків, а губернатором, і жалкували, що Петлюра не оголошує себе царем, за яким, як вони казали, вже занудився народ. В цікавих споминах д. Ярополка в „У. Прапорі“ згадується, з яким побожним зацікавленням селяне на Україні допитувалися у галицьких стрільців — чи правда тому, що міжe ними переховується царевич? А коли ті запевняли, що ніякого у них царевича нема, то селяне тільки похваляли їх за таку конспірацію, упевнившись, що серед таких обережних людей, царевич виховається від ворогів і таки заведе можливий для життя лад.

Дійсно, як слушно доводить Липинський, тепер тільки монарх зможе дати бажанний спокій, тільки монарх зможе збудувати українську державу та оборонити її від сусід, а тому треба спішити поставити свого монарха в своїй державі, поки ще не настав всеросійський царь, до якого неминуємо врешті приведе централістично-самодержавна комуністична влада, бо тоді Україна з московського комуністичного ярма, знов попаде в московське царське, хоч може трохе й лекше за те, що було до революції. Зрозуміло, що українській інтеліґенції, вихованій на демократизмі, на мріях про державу „без холопа і без пана“, з виборними гетьманами, чи на соціялистичних принціпах, не лехко позбутися мрій про республіканську форму держави. Ми не мали своїх царів, королів, чи навіть і великих князів, бо російська школа привчила нас думати, що й Владимир Святий не наш; у нас не було отої сучасної мишури двірської та родовитої аристократії, бо вся вона стала чужою нам, а тому нам якось ніяково, навіть соромно й подумати про свого монарха, а тим часом, хто вдумається в наше минуле і тверезим оком гляне на сучасне, той побачить, що колись до татарщини ми мали свою державу, бо мали своїх монархів, а в новіщі часи і досі не мали й не маємо, бо не мали й не маємо своїх монархів. — Але українським монархом не може бути ні Скоропадський, ні Петлюра, ні хтось инший свій, бо на свойому ми, по своїй недісціплінованності, не об'єднаемося, не помиримося, а знов тільки якийсь варяг, як в старовину; якийсь чужоземний королевич, що матиме за собою піддержку якоїсь держави, прийде з своєю ґвардією, привезе своїх, а не московських, „фаховців“ чи „спеців“ і поведе політику понадклясову, понадпартійну і з'орґанізує державу з неграмотних хліборобів, як це зробили в наші часи чужоземні королевичі в Греції, Румунії, Болґарії, а приклади культурних народів, як Финляндці, Прибалтійці, Чехи та инші, що з'орґанізувались в республіки, до нашого неграмотного народу не підходять.

Як-же здійснити ідею Української Монархії, без якої не може бути і нашої державности? Ту ідею, до якої інстинктовно дійшов наш народ і яку мав сміливість голосно піднести не мартовський, а давній, з гімназичних часів свідомий український діяч, один з найчільніших інтелєктів наших, В. Липинський?

Найпростіше і найшвидче здійснити її можна було б тоді, коли б цією думкою перейнявся наш державний центр, тобто Рада Республіки та уряд на чолі з С. Петлюрою, до голосу якого прислухаються всі: одні — з надіями, другі — недовіррям, треті з з злостю й призирством, а дехто й з заздрістю до