дібно як і наддніпрянське, не повинно одходити од громадянської роботи, а, навпаки, енерґично братися до неї і своїм громадянським впливом одсівати од чистого зерна національної справи все те будяччя, кукіль та мітлицю, що так густо сіються тепер на нашому полі. З того погляду, між иншим, потрібно, щоб наддніпрянська орґанізація таки істнувала в тому чи иншому виді, і тепер вже, розуміється, цілком сепаратно. Дуже інтересно буде бачити, чи істнуватиме галицька терріторіяльна орґанізація і чи в тому ж, чи в більш поширеному, чи скороченому числі складових галицьких орґанізацій; це покаже степень і характер громадянського впливу на дальшу працю галицького державного осередку.
Дотикаючись всіх цих питань, не збочую від той справи, про яку власне почав мову, — справи наглої ліквідації В. Н. Р. Вихожу з того переконання, що коли б голос галицького громадянства не покривався самим адміністративним чинником, коли б той коллєктивний, розважливий голос відогравав певну ролю в справах галицької політики і коли б до того авторітетного голосу прислухалася слухняна що-до своїх авторітетів Галичина, — то не було б того, що сталося: не було б ґрунту для сепаратних виступів серед громадянства і в пресі з боку ріжних політичних антрепренерів, не залунала б та какофонія, що луна од неї може і за десяток літ не розійдеться, а тим часом і в нинійшний момент спричиниться до таких подій, що будуть мати в основі факт нашого національного розєднання. Може кому це і потрібно, але чи для нашої справи користно?
Такий, скажемо й ми, фактичний стан справи — „донкішотерії“ чи „донбазіліяди“, траґедії чи фарса, бурі у віденській ложці води чи глибокого заворушення в громадянських колах Галичини.
Забувши, що ми рідні брати, повелися ми так, наче у нас нема нічого спільного ні за нами, ні перед нами; наче ми не один народ, свідомий своєї єдности і спільности одної національної цілі, а наче дві окремі, навіть ворожі нації. І творимо це все на найбільшу радість своїм спільним ворогам на найбільшу шкоду нашій — все ж таки спільній — батьківщині.
Нашу оцінку цих фактів і подій подамо иншим разом.
А тепер дозволю собі лише повторити ту думку, що навів спочатку: „твердо вірю, що ті анормальні явища, проти котрих виступаю, не так глибоко закорінені, щоб добра воля громадянства не могла собі дати ради з ними. Певний, я, що тільки певною інертністю нашої громади стоять вони — і впадуть з розбудженням її самодіяльности“.
|
Александер Ковалевський. |
Минули три роки з дня проголошення незалежности Української Народньої Республіки. Ідея державної незалежности, що була загубилася на пожовклих сторінках історичних актів і документів, писаних кровю українського народу — знайшла свій вислів у IV-му Універсалі Центральної Ради. Вислів, що був, може, найяснійшим і найглибшим з часів народження української державности.
IV Універсал Центральної Ради й три роки боротьби в імя визволення України дали те, чого бракувало в меншій, або більшій мірі, залежно від оцінки історичних явищ, нашому народові: традицію державности.
Світова війна, як і російська революція, що висунули гасло самовизначення націй і здійснили його в відношенні богатьох народів, не принесли нам свободи, не зреалізували нашого права бути господарями власної долі. Ніхто не порушив питання про самовизначення українського народу, спадкоємця Київської Руси, Королівства Галицького й Великої Гетьманщини.
Більше того… Ніхто з світових держав, що посилалися на принціп самовизначення націй в кожному випадку, коли краялася мапа Европи, краялася
