К. Лаврінович.
Міста марили. Села ждали. Вся Україна зітхала: — коли ж кінець, Боже?..
Свіжі руїни засипалися білими снігами. В морознім повітрі чулися часті гарматні вибухи. Часами на обріях здіймалися димові хмари й хвилювалося; огненне море…
— Як горять села!.. — шептали поблідлими устами люде.
Червоні гнали Білих. Гнали за допомогою селянських повстанців. Дві ворожих сили боролися за наш старий Київ. Змагалися за владу. Використовували всі засоби боротьби. Не шкодували нічого. Пускали з димом народнє господарство, руйнували старовинні храми, грабували музеї, нищили наші духовні і культурні надбання. —
Про одежу нашу кидали жереба. —
В той час, як Денікінці намагалися задовольнити нас „маларосєйськой колбасой“, большевики зкликали в Москві свої з'їзди „совдепов“ і виносили постанови про необхідність допомоги в боротьбі „Совѣтской Украины“ з „Грабармией“. Разом з тим большевики обіщали допомогти вільному розвиткові української культури, взяти під захист її діячів і, взагалі, визнавали за нами право незалежного істнування…
Таким чином вони знайшли підтримку серед селянства й повалили Денікина. На протязі якогось одного місяця по всій территорії України денікінські ґенерали-ґубернатори замінилися „ревкомами“, а контр-розвідки — „чеками“…
І так почалося „нова доба“…
…Київ перестав бути столицею… В Українській Державній Академії Наук росташувалися червоноармейці. Академія Мистецтв опинилася на вулиці, без помешкання. Професори взялися розмальовувати деревяні коники для обміну на селянський хліб на Жидівському базарі. Допомога вільному розвиткові української культури виявилася в негайній ліквідації старіших літературних і наукових журналів. Так припинено видання „Літературно-Наукового Вістника“, „Шляху“ і „Вільної Української Школи“, яка видавалася коштом і заходами Всеукраїнської Учительської Спілки.
Багато творчих сил подалося на село, до ґрунту. В містах зосталися більш податливі і більш терплячі. Особливими привилєями користувалися футуристи і всякого роду вискочки, які являлися тоді єдиною „культурною“ силою большевизму. Вони, не дивлячись на свій „комунізм“, не раз прислуговувалися праці тих, що стояли на ґрунті Самостійності України. Що до бувших „партійних“ діячів, як от члени „Селоспілки“ — Клочко та Пилипенко, то вони товклися на задвірках „ревкомів“ та безпорядно белькотали щось про „всесвітню революцію“.
Однаково „всесвітня революція“ дальше Київа і залізниць не посувалася. Безоглядна політика комуністів з центра і комісарська самоволя по місцях викликали серед населення великі незадовольнення. Гроші стали дешеві, а життя неможливим. Хліб і инші харчові продукти привозилися до міста тільки „на обмін“.
Голод і холод спричинилися до масового бандитизму й проституції. Злочинства стали звичайними з'явищами. Жінки коли не торгували на базарах яким небудь лахміттям, то промишляли на вулицях своїм тілом, продаючись червоноармейцям за шматок хліба. Мужчини займалися спекуляцією, або вступали в ряди червоної армії…
Розбірали на паливо деревяні будинки, виломували паркани, вирубовували до пня парки й сади… Не стало прегарної „Проневщини“, загинула чудова „Кадетська роща“, лишилися сумні спогади після Маріїнського парку…
