Факт цей пояснюється дуже просто. Відколи поняття „української нації” стало поняттям віроісповідним, екстериторіяльним і недержавним — звязаним з приналежністю до „грецької віри” — відтоді стали вважати місцевих українських латинників за людей иншої („польської”) нації тому, що ці люде були иншої („польської”) віри, і перехід з грецького обряду на римський став синонімом переходу в склад иншої нації. Отже нічого дивного, що ті — кого така „українська нація” сама же з посеред себе духово та ідеольоґічно виключала, і хто в розумінню самого себе, в своїй свідомости національній, вважався за виключеного з неї — ніяких культурних: духових та ідеольоґічних — цінностей видати з себе для такої нації не могли. І тому порівнювати з погляду такої національної ідеольоґії галицьких латинників з Буковинцями не можна, бо: 1.) Буковинці це поняття територіяльне, а латинники це поняття віроісповідне, і 2.) Буковинці, як люде грецької віри, з погляду віроісповідного розуміння нації, все вважались і себе вважали частиною її ідеольоґічної цілости, а латинники з цієї ідеольоґічно-національної цілости виключались.
Але попробуєм на це питання глянути з погляду иншої національної ідеольоґії: з погляду політичного, територіяльного і державного поняття „української нації”. Маючи таке поняття про свою націю, під „Українцями-Галичанами” треба розуміти всіх мешканців української (руської) — по своїй споконвічній історичній і державній традиції — Галицької Землі, а не тільки їх одну культурно-віроісповідну, в кінці XVII ст. сформовану, частину. З погляду такої національної ідеольоґії, латинники для куль-
