ди червоного Кремля і живої церкви в становищі колишніх старовірів супроти Петербурга і всеросійської церкви синодальної. Старовіри були, як відомо, розпорошені та обезсилені, і з ними разом обезсилені були орґанічні, консервативні підстави великоруської нації. Оце ослаблення великоруського консерватизму зробило можливим між иншим і теперішній божевільний большевицький експерімент. Головну ролю в цьому ослабленню — поруч причин політичних — відограв розклад самої церкви православної та перемога в ній напряму урядового, синодального. Отже і тепер, відношення православної церкви старої до церкви живої, і моральна перемога першої чи другої, рішатиме в великій мірі про дальшу долю Росії…
Про відносини наші, українські, була мова вище. Тут тільки додам, що для української церкви православної сучасна большевицька жива церква більше небезпечна ніж для церкви великоруської. І що на ґрунті реліґійного, а що за тим іде й національного консерватизму, більше зрозуміння для національних українських тенденцій може бути з боку церкви патріяршої, ніж з боку церкви живої. В цьому напрямі мусіла б теж і орієнтуватись, на мою думку, православна церква українська. Розуміється, коли вона сама не стане церквою „живою”, удержавленою, світською, і коли, як така, не стане вона слабшою од живої церкви всеросійської — на стільки, на скільки сучасні комуністичні „державні сили” українські безмежно слабші од сил всеросійських і на скільки за нею не стоятиме „арґумент” власної української чрезвичайки…
Як уже видко з вище сказаного, не можна при всіх анальоґіях французької і російської революції забувати про істнуючі між ними основні ріжниці.
Перш за все французькі „большевики” — жакобінці — були національними французькими єретиками у відношенню до французького католицизму, були збунтованими проти нього його рідними синами, а большевики російські, по свому жидівсько-інтернаціональному походженню, творять тіло національно і реліґійно зовсім Росії чуже і тільки тепер, націоналізуючись, вони стають чим раз більше
