ської польської державности на українських землях. Найфатальнішою, найстрашнішою помилкою: брак віри у власну внутрішню народню силу й опора на сторонню допомогу. Наслідком: для розірвання політичної унії з Польщею — нав'язання політичної унії з Москвою.
Очевидно, „присягаючи” на „Переяславську угоду”, не передбачав Хмельницький наслідків, котрі потягнула вона за собою, так, як не передбачували наслідків Люблинської унії ті, що в 1569 році на „вічну” злуку з Польщею складали присягу в Люблині. Не передбачував наш гетьман, що за політичний союз, за допомогу в боротьбі з Річчюпосполитою Москва під гаслом єдности релігійної й оборони перед „західним недовірством лядським” зажадає від українського народу повної жертви з його власної національної індивідуальности, зажадає того самого, чого за такий самий політичний союз, лише під іншою ширмою „цивілізаційної місії” й оборони перед „східнім варварством” вимагала від Русі Річпосполита польська. Коли ж гетьман перед смертю ледве додумуватися почав цих наслідків, то з усією енерґією, яка йому ще залишилася після страшної боротьби з Польщею, зараз же постановив з допомогою Швеції зірвати свіжо заключений союз з Москвою. Смерть гетьмана цим плянам здійснитись не дала, а після нього ми вже не мали людини, котра б могла своїм генієм Богданові дорівняти. Не доросли до нього ні Виговський, ні Мазепа, не кажучи про цілий легіон менших…
І щойно нині, коли головного Богданового ворога — держави польської на українських землях не стало, виявилося, що остаточна ціль його політики тільки майорить ще в далечині. Пройшли бо ми лише пів дороги, яка веде до визволення, на котру могутнім замахом вивів свій нарід Богдан Хмельницький. Друга половина ще стелиться перед нами.
Тож коли нині входять до національного життя ті самі маси, котрі вже вперше могутнім голосом у 1648 р. промовили, погляд наш мимоволі звертається до минувшини. Спрагнені, спішимо до невичерпного джерела національної енерґії, щоб зачерпнути з нього віру в перемогу, котра адже тоді виявилася можливою. Досліджуємо сумлінно й докладно перебутий шлях, щоб збагатитися знанням і досвідом, аби не повторити фатальних помилок наших предків. Бо всі ми, без винятку, хочби ми навіть разом із Шевченком у хвилинах огірчення ім'я Богданове проклинали, інстинктовно відчуваємо, що до нині не було в житті українського народу важливішої хвилини над Велику революцію 1648 року.
І не тільки ми зрештою. Спадкоємці загарбницької Речіпоспо-
