— Чортова душа! — закричав він. — Входь швидше і зачиняй двері!
Він думав, що то його жіна; але він побачив, що то його приятель Антін, що стояв на порозі і обтрясався від дощу, що його геть промочив.
— Та входь-бо, не холоди хату! — крикнув ізнов хворий.
Антін увійшов і зачинив двері.
— Собача погода — сказав він і підійшов просто до печі. — І не горить у вас? А воно чого кувікає?
Ставрос укрився тепліше.
— Котра-б година? — спитав він.
— Вже по полудні, — відрік Антін. Потім він підійшов до колиски і посварився кулаком на дитину.
— Цього воно ще не боїться, — сказав Ставрос. — Одсунь колиску, бо воно вже мені накричало повні вуха.
— На тобі те, що я обіцяв, — сказав Антін і подав хворому невелику пляшку.
У Ставроса заблищали очі і він узяв пляшечку; він одкрив її і взяв шийку в рот. Антін повернувся до колиски, вийняв із неї дитину, погуцькав її, прицьмокуючи язиком. Дитина перестала кричати, дивилась на Антона широко росплющеними очицями і, встромивши собі пучечку в роток, почала ссати її.
— Як ти себе сьогодня почуваєш? — спитав Антін Ставроса.
