— Хиба не піднесеш руки на війта — сказав нарештї.
Нараз притихло на дворі і в хатї. Стина упала на колїна. Як до оборони піднесла перед себе чорні, худі, дрожачі руки, а її щоки кламцали, як би хотїла говорити. Але не видала голосу. Лише малі, чорні очі, що позападали ся над чолом, покритим червоними плямами — як вони благали!
Сумний се був вид…
Війт підійшов іще крок до неї, аби її зловити. В сїй хвилинї дав ся чути сильний голос з поміж юрби: »Ет, дайте їй спокій!« — Нараз обізвало ся кілька голосів: »Лишіть її!«
Війт не обернув ся навіть. Пізнав голос Захаря Шміда. Сильним рухом при помочі кількох хлопів, що стояли недалеко, звязав Стинї руки і ноги, почім винесло її хутко чотирьох людий, знова серед криків дїтвори.
Годї описати її крик — сей крик був одним із тих, що мусять залунати на краю сьвіта, аж в областях неба… В дверях трісли пута на її ногах і вона почала копати скажено довкола себе. Сьміх притих поміж хлопцями. Війт кинув її миттю на віз, кількох людий скочило на нього, візник затяв конї — поїхали…
Скінчило ся… Люди розійшли ся.
Війт і довгий Захар Шмід глянули собі гостро в очі. Потім кождий пішов у свій бік.
Небаром якось переїздив парох до міста вигідною бричкою.
