— Хутчіш! Налягай! Вони йдуть! — чути було вигуки.
В одній кареті стояв сліпий чоловік у мундирі „Армії Порятунку“ і, вимахуючи своєю рукою з крючкуватими пучками, щосили гукав: „Вічність! вічність!“ Його голос був такий дужий та тріскучий, що брат мій ще довго чув його, навіть коли його постать зникла в хмарах куряви. Одні з тих, що сиділи в каретах, зовсім без потреби стьобали коней і лаялися з іншими погоничами. Деякі сиділи нерухомо, втопивши сповнені жахом очі кудись у просторінь; інші від спраги смоктали пальці або лежали, мов мерці, на дні своїх екіпажів. Уздечки коней укрилися густою піною, очі були налляті кров'ю.
Яких тільки екіпажів не було тут: карети, вози, фури, гарби! Брат бачив і поштовий диліжанс, і грабарку для вивозу сміття з улиць з написом „Правління Св. Панкратія“, і здоровенну плятформу перевозити дрова, навантажену до верху якимись людьми. Тут же прогуркотів віз з броварні; обидва колеса в ньому було заллято ще свіжою кров'ю.
— Дорогу! — вигукували голоси. — Дорогу!
— Вічність! Вічність! — долітало спереду…
Тут були й гарно одягнені жінки, засмучені, приголомшені. Багато з них ішло пішки разом із своїми дітьми, що, спотикаючись і плачучи, бігли поруч матерів. Пишні вбрання їм були забруднені порохом, вимучені обличчя були залляті сльозами. З багатьма йшли поруч і їхні чоловіки; дехто з них піклувалися про своїх жінок і допомагали їм; інші ж ішли дикі й похнюплені. Тут же плентався й якийсь волоцюга в брудному лахмітті, з витріщеними від жаху очима, і лаявся гидкими словами, ліктями й стусанами прокладаючи собі дорогу. Проходили й кремезні, широкоплечі робітники, поволі й стримано посуваючись вперед; проходили, похапливо продираючись серед натовпу, якісь перелякані люди — писарчуки або
