Щоб пробитись крізь бурхливу течію людську, що непереможно плинула вздовж шляху, він кинувся вперед. Він схопив за вуздечку коня якогось кеба, що на них наїжджав, а міс Елфінстон, скористувавшись цим, стьобнула пугою свого поні і проїхала попід самою головою коня.
Але тут їхній віз зачепився за колеса фургону, і в ту саму хвилину вибито дошку з сидіння їхньої коляси. Ще хвилина — і їх підхопила течія й понесла вперед. З кривавими слідами на обличчі й на руках від пуги, що нею його хвосьнув візник затриманого кеба, брат ускочив у колясу й узяв віжки від міс Елфінстон.
— Наставте револьвера на чоловіка позаду, коли він буде надто наполягати на нас… Проте — ні: краще на його коня, — сказав він, даючи в руки їй револьвера.
Він уважно почав стежити, чи не пощастить їм часом перебратися на правий бік вулиці. Але, попавши у течію, вони мов би втратили свою волю й стали частиною цього натовпу людей, що тікали не оглядаючись в хмарі куряви. Течія пронесла їх через усе місто Чіпінґ-Барнет. Від середини міста вони од'їхали майже милю, коли їм пощастило, нарешті, вибитись на другий бік дороги. Гармидер і тут був страшенний, але за містом шлях розходився в кількох місцях вилками; це до певної міри поліпшило лихо.
Вони завернули на схід через Гадлей. Там вони наткнулися на вельми цікаву сцену: безліч людей, припавши до маленької річечки, з великою жадобою пили воду; а багато інших знову билися, щоб пройти до води. А далі, виїхавши на горб за Іст-Барнетом, вони побачили два потяги, що поволі йшли один за одним без ніякого ладу й без сигналів. Обидва поїзди вщерть переповнені. Люди стояли навіть на тендерах, навіть у вугільних вагонах позаду машини і йшли на північ по колії Великої Північної Залізниці. Вийшли вони, певно, з якоїсь маленької станції, а не з Лондону (так, принаймні, думав мій брат),
