виходила з води, з двома димарями, з яких вилітали хмари диму й снопи іскор. Це був торпедний монітор „Дитина Грому“, що поспішав рятувати загрожену фльотилію.
Ухопившись руками за поруччя й ледви тримаючись на палубі, що безперестанку гойдалася під ногами, брат перевів свій погляд від цього велетня на марсіян.
Тепер вони всі троє стояли близько один від одного, так далеко відійшовши від берега, що нижня частина їхнього тіла майже вся сховалася під водою. Коли дивитися на них з такої далечини, то вони зовсім не здавалися такими страшними, як порівняти їх з тим залізним страхіттям, що біля нього так безпорадно гойдався на хвилях наш пароплав. Здавалося, що троє велетнів з цікавістю оглядали свого нового ворога. Можливо, їм видавалося, що цей закутий в залізо велетень був такий самий, як вони. Монітор без жадного вистрілу гнав усе вперед, просто на них. Може через те, що він не стріляв, йому й пощастило наблизитись так щільно до ворога. Вони не знали, що з ним робити. Коли б він був стрельнув хоч один раз, вони відразу б послали його на дно своїм тепловим промінням.
Він гнав так шалено хутко, що через півхвилини він уже, здавалося, був на півдорозі між пароплавом і марсіянами і щохвилини його чорна маса ставала щораз менша на лінії Есецького берега, що зникав в далечині небосхилу.
Раптом передній марсіянин націлився в нього своєю дудкою й кинув набій із чорним димом. Та набій влучив у лівий борт, сковзнув далі, розбився і, викинувши вгору стовпи чорного диму, що хутко став розповзатися над поверхнею моря. Але монітор гнав далі, залишивши позаду чорний дим. Глядачам з маленького пароплава, що сидів глибоко у воді (до того ще їм довелося дивитися проти сонця), здавалося навіть, що він уже був між марсіянами.
