впертість. Його безугавне бурмотання, монологи собі під ніс зовсім розбивали мої змагання скласти якийсь план визволення й іноді доводили мене, і без цього надзвичайно знервованого, майже до божевілля. Він так само мало вмів себе стримувати, як дурна баба. Він іноді хлипав цілими годинами. Мені здається, що цей мазунчик долі кінець-кінцем і сам вірив, що його нікчемні сльози можуть йому якось допомогти. Я сидів у темряві, намагався не помічати його, забути про нього, — і не міг, бо він настирливо нагадував про себе.
Їв він більше за мене. Я кілька разів говорив йому, що єдина наша надія на порятунок — це сидіти в цьому будинкові й чекати, поки марсіяни скінчать свою працю біля ями, і що підчас чекання, може, навіть вельми довгого, може статися, що в нас не буде чого їсти. Марно! Він їв і пив з великими перервами і ненажерливо. Спав він мало.
Його примхуватість і небажання рахуватися з обставинами до того загострили небезпеку й нашу скруту, що я, — як це мені не гидко було, — постановив взятись до погроз, а потім почав його бити. Це на нього трохи вплинуло. Але він належав до тих кволих людей, лукавих, брехливих, що бояться своїх близьких, ба навіть самих себе, — огидна, боягузька вдача, нікчемна, без ніякої тобі пошани до себе…
Мені гидко навіть згадувати, а не то що писати про все це; але я хочу, щоб моє оповідання було докладне. Той, кому не довелося стикатися з темними й жахливими пригодами життя, певно, з легким серцем буде лаяти мене за мою жорстокість та за вибух люті, що нею закінчилася наша трагедія. Ці люди не гірше за наших відрізняють добро від зла; та вони не знають, на що бувають здібні катовані люди. Але той, хто перейшов через темні тіні життя, хто упав до первісного стану людства, той гляне на справу ширше й пожаліє мене.
