Раптом ця ніч стала ніччю жаху. Я думав, що не переживу її. Схопившись, я побачив, що сиджу на ліжку, втопивши широко розплющені очі в пітьму, і молюся, палко молюся про те, щоб тепловий промінь пронизав її раптово, без болю. Від тієї самої ночі, коли я вернувся з Ледергеду, я ні разу не молився. Правда, коли мені загрожувала небезпека, я бурмотів молитви, молитви фетишиста, як бурмоче поганин слова заклинання. Але тепер я молився як слід, щиро й розумно, віч-на-віч з пітьмою й богом… Химерна ніч! Химерна тому, що, коли розвиднилося, я, хто недавно ще розмовляв з богом, виповз з дому, мов щур із нори, мов якась тварина, тільки більшого росту, мов нижча істота, яку для задоволення своєї примхи пан може піймати й убити. Можливо, що і щури моляться з палкою вірою. Так, безперечно, коли ця війна нічому нас не навчила, то вона, принаймні, навчила бути милосердими до нижчих, позбавлених розуму тварин, яким дуже тяжко живеться під ярмом людини.
Ранок випав погожий, теплий. Небо, що вже рожевіло на сході, миготіло дрібними золотавими хмарками. Всюди по шляху від вершка Путнейського горбу аж до Вімбелдона видно було сліди тієї паніки, що охопила народ після початку руйнування і в неділю вночі до Лондону погнала натовпи втікачів. Я бачив маленький возик з поламаним колесом, власність якогось „Томаса Лоба, продавця городини з Нью-Молдена“, — як це було на ньому написано. Тут же кинуто бляшану скриню. Трохи далі валявся солом'яний бриль, втоптаний в болото, що вже зашкарубло; а далі по узгір'ю до Вест-Гилу лежало відро й купа битого скла, забризканого кров'ю.
Я ледве переставляв ноги від знесилення; розум працював дуже кволо. У мене була лише одна думка — йти до Ледергеду, хоч був переконаний, що найти там мою жінку — діло безнадійне. Безперечно, вона й обидва наші брати, коли смерть не захопила їх несподівано, втекли
