зоологічного саду, так само нерухомо, як і перший; але цей мовчав. За руїнами дому, де лежала поламана машина-робітник, усюди росла червона трава. Весь Реджентський Канал являв собою дряговину темно-червоної рослинности.
Раптом тієї самої хвилини, коли я переходив міст, таємниче квиління припинилося. Звуки вмовкли раптом, мов одрубані, і тиша, мов грюкіт грому, несподівано запанувала навкруги.
Будинки обгорнули мене своїми сірими обрисами й поволі розпливалися серед темряви. Дерева в напрямкові до парку щораз більше чорніли. Навкруги, серед руїн у сутінках ночі звивалася червона трава, мов би намагаючись перерости мене й укрити з головою. На мене насувалася ніч — мати Ляку й Таємниць. Поки чути було той голос, — ця порожнеча й самотність не були страшні: Лондон здавався все ж живий і мене підбадьорювала свідомість присутности життя біля мене. Раптом несподівана зміна, щось пройшло, не знаю навіть що, і знову тиша, — така тиша, що до неї, здавалося, можна було доторкнутися… Жахлива, мертва тиша — і більше нічого!
Лондон дивився на мене, мов привид з того світу. Вікна його білих домів скидалися на очі черепа. Уява моя малювала на кожному кроці тисячі ворогів, що тихенько й безшумно крутилися біля мене. Жах охопив мене й ляк від моєї раптової сміливости. Я побачив, що спереду мене весь шлях був чорний, мов политий дьогтем, а поперек пішоходу лежало химерно зігнувшись якесь тіло. Я не міг примусити себе піти наперед. Я повернув назад вулицею Сент-Джовіз-Вуд, хутко кинувся тікати від цієї нестирпучої тиші в напрямку до Кілборну. Там, на Гаров-Роді, я просидів під повіткою для візників аж поза північ, ховаючись від ночі й мертвої тиші.
Але поволі сміливість знову вернулася до мене: ще було далеко до ранку, ще зорі на небі блискотіли, коли я вже
