пощастило попасти в рівчак, що йшов уздовж дороги, й отак він утік по ньому до Вокінґу.
Далі важко було щось зрозуміти в його оповіданні. Місце було непролазне. Навколо мало було живих людей, та й ті здебільша божевільні, багато згоріло або обпеклося. З причини пожежі він мусив збочити й сховався під напівобгорілі й сплюндровані купи якоїсь стіни. Саме в цей час один із марсіян вернувся назад. Він бачив на власні очі, як той гнався за якоюсь людиною, схопив її своїм сталевим полапком і розбив їй голову об стовбур сосни. Нарешті, вночі він побіг далі й перебрався через залізнодорожну колію.
Після того, він довго блукав, маючи надію вибратися з небезпеки до Лондону. Народ ховався по ровах та льохах, а багато з тих, що лишилися живі, повтікали до села Вокінґ і Сенду. Він умирав від спраги, поки не натрапив коло залізнодорожної арки на одну розбиту водяну трубу, з якої вода дзюрчала цівкою просто на дорогу.
Оце й усе, що мені пощастило випитати в нього. Розповідаючи мені й силкуючись намалювати все, що бачив, він сам поволі заспокоювався. З самого початку він сказав мені, що нічого не їв від самого обіду. Я знайшов трохи холодної баранини й хліба і все приніс у кімнату. Із страху перед марсіянами ми не світили лямпи і наші руки часто зустрічалися над тарілкою за хлібом і м'ясом. Тимчасом як він говорив, усі речі навколо нас стали виступати чорними контурами серед нічної пітьми: покалічені кущі троянд і дерева вже ясніше стало видно з вікна. Здається, ватага людей або тварин були промчалися по царинці. Я побачив обличчя салдата — змарніле, почорніле, з божевільним від жаху поглядом; таке саме обличчя, певно, було й моє.
Коли попоїли, ми потихенько зійшли нагору, до мого кабінету, і я знову виглянув із вікна. За ніч наша долина
