— Гаразд, — сказав ляйтенант, — отже й мені треба побачити, це мій обов'язок. Слухай, — сказав він, звертаючись до гармаша, — нам наказано попередити людей, щоб вони покинули свої хати. А ти піди до бригадного генерала Марвіна й розкажи йому все, що бачив. Він у Вейбріджі. Дорогу знаєш?
— Я знаю, — сказав я. Тимчасом ляйтенант повернув свого коня й поїхав на південь знову.
— Півмилі, говорите? — спитав він іще.
— Так, найбільше півмилі, — відповів я, показавши рукою на верхи дерев, що їх видко було на південь.
Він подякував і поїхав уперед. Більше ми ніколи його не бачили.
Дальше ми натрапили на трьох жінок і двоє дітей, що вибиралися з робітничого котеджу. Вони роздобули маленьку ручну тачку й навантажували її брудними лахміттями й потертими меблями. Вони всі були занадто заклопотані роботою, щоб заговорити з нами, коли ми проходили.
Біля станції Байфліт ми вийшли з лісу на рівне поле, спокійне й лагідне під проміннями ранішнього сонця. Ми були вже поза межами досягнення теплового променю і, коли б не мертва тиша в деяких домах або гамір від пакування в інших та юрби салдатів, що стояли на мосту через залізну дорогу й пильно дивилися вздовж лінії на Вокінґ, — цей день ні трохи не одрізнився б від усякого іншого недільного дня.
Кілька селянських фур і возів скрипіли вздовж Аделтонської дороги. Раптом крізь ворота, що вели з поля, ми побачили впоперек смуги рівної луки шість дванадцятифунтових гармат, що стояли на однаковому віддаленні одна від одної, задравши свої пащі на Вокінґ. Гармаші стояли коло гармат напоготові, вози з набоями були трохи далі, як перед боєм. Люди стояли, мов підчас паради або приїзду вищого начальства.
