Втікання ще поки не досягло розмірів паніки, але на березі вже назбиралася така сила людей, що всі човни, які були тут, уже не змогли їх усіх перевезти на той, бік. Приходили все нові й нові втікачі, засапавшись від важкого тягару; один добродій вкупі зі своєю жінкою тарабанив хатнє своє добро на дверях з комори, навмисне для цього знятих. Один чоловік сказав нам, що він хотів би за всяку ціну втікати з Шепертонської станції.
Багато було тут галасу й гармидеру; дехто навіть жартував. Всі були певні, що марсіяни подібні до людей істоти, правда, вельми небезпечні й дужі, що вони можуть напасти на місто, навіть розграбувати його; та проте їх, кінець-кінцем, знищать. Щохвилини люди нервово поглядали на той бік Вею, на Чертсейські луки, але там панував спокій.
По той бік Темзи, крім того місця, куди припливали човни, було також тихо — гострий контраст Сорейському берегові. Люди, вилізши з човнів, хутко зникали в провулку. Великий перевізний пароплав-човен тількищо повернувся. Три-чотири салдати стояли собі спокійно на майдані коло гостиниці, поглядаючи на втікачів і часом жартуючи з них, навіть не подумавши допомагати. Корчма була замкнена з огляду на неділю, коли продавати горілку заборонено.
— Що таке? — скрикнув матрос. — „Замовчи ти, йолопе!“ — крикнув другий чоловік, мій сусіда, на собаку, що скавучав поруч. Зненацька звук розлягся знову, на цей раз від Чертсі. То був звук гармати, мов придушений грім.
Бійка розпочалася. Майже слідом за тим незримі, — завдяки деревам, — батареї на тім боці ріки й собі приєдналися до загального хору гармат, важко стріляючи одна за одною праворуч від нас. Якась жінка скрикнула. Кожний стояв ні живий, ні мертвий від наглого гуркоту баталії, що була так близька від нас, а проте нам невидна.
