полях, не менш як на двадцять квадратових миль навкруги Горсельського табору марсіян, скрізь по випалених і сплюндрованих селах, що розкинулися серед зелених дерев, попід верховіттями дерев, що нині стояли обгорілі або диміли, але які ще день назад творили зелений бір, — скрізь підкрадалися сміливі пластуни з геліоґрафом, що мали за обов'язок повідомляти про наближення марсіян.
Але марсіяни тепер зрозуміли силу наших гармат і небезпеку близької присутности людини, а тому ні одна душа, не ризикуючи життям, не могла підступити до циліндра ближче, як на милю, а коли хто підходив ближче, то накладав життям.
З усього видко було, що ранішню частину дня велетні витрачали на перенесення всіх речей з другого й третього циліндру — один був біля Аделстону Ґолф Лінкс, другий — біля Перфорду — до їхньої головної бази на Горсельському вигоні. Над почорнілим ялівцем, зруйнованими будинками, що далеко тяглися вперед і по обидва боки, стояв один з них мов вартовий, а решта залишили свої бойові машини й поспускалися в яму. Там вони пильно працювали до глупої ночі, бо ввесь час над ямою стояв високий стовп густого зеленого диму, що його було видно не тільки з Меровських горбів, а навіть, як розповідали, з Банстеда й з Іпсом Давнзу.
А в той час, коли марсіяни лаштувалися до нового нападу, а людство купчило свої сили до бою, я потихеньку, з великим зусиллям пробирався, відчуваючи ворога за своєю спиною, від згарища й диму з Вейбріджу просто на Лондон.
Я побачив залишений маленький човен, що плив униз по річці. Скинувши з себе більшу частину свого забрудненого вбрання, я догнав його й вибрався на ньому з цього пекла. На човні не було ні одного весла, але я вхитрився гребти руками, — так, звичайно, як це тільки
