не подала відомостей представникам газет. В газетах писалося, що натовпи втікачів з Волтону, Вейбріджу та з околишніх сіл загатили всі шляхи до Лондону — і тільки всього.
Мій брат, все ще нічого не знаючи про те, що сталося в ніч на неділю, пішов собі вранці до церкви в Фавндлінзький Шпиталь. Там він почув розмови про наступ марсіян, і священик прочитав особливу молитву про дарування миру. Вийшовши з церкви, він купив число the Referee. Прочитавши новини, він, страшенно стурбований, зараз же пішов знову на станцію Ватерлов, щоб довідатись, чи налагоджено залізничий рух. По вулицях, як завше, котилися карети, омнібуси, самокати; величезна маса людей гуляла одягнена в свою найкращу святкову одежу і, здавалося, зовсім була байдужа до тих дивних звісток, про які так голосно кричали продавці газет. Всі, правда, цікавилися ними, а коли й турбувалися, то хіба лише за мешканців, що жили неподалеку марсіян. На станції брат уперше почув, що телеграфічне сполучення з Чертсі й Віндзором перерване. Носії йому сказали, що вранці одержано кілька телеграм надзвичайної ваги зі станцій Байфліт і Чертсі, але вони чогось скоро й несподівано увірвалися. Докладніших відомостей братові так і не пощастило дізнатися. „Коло Вейбріджу йде бійка“ — оце й усе, що можна було від них довідатись.
Залізничий рух був уже дезорганізований. На станції зібрався вже досить великий натовп людей, що чекали своїх друзів з різних місцевостей по Південно-Західній колії. Один із натовпу, сивоголовий дідусь, підійшов до мого брата й став скаржитися на залізничі безладдя Південно-Західньої Компанії.
— На це треба звернути увагу, — говорив він.
Один чи два потяги приїхали з Річмонду, Патнею і Кінґстону. Всі ті, що були поїхали покататися на човнах, вернулися назад, бо всі шлюзи замкнено, всюди
