Марта (плачучи): Ах, добрий муж! Я вже давно йому
Мефістофель (продовжує): Та свідок Бог! вина її, а не моя!
Марта: Та бреше він! Брехати майже вже в могилі! —
Мефістофель: Це він з гарячки так в останній хвилі, -
Наскільки маю в тім знання.
Я, каже, днів своїх не марнував на світі,
Я заробляв па хліб, на жінку та на діти,
їв тільки черствий хліб що-дня,
Але й шматка не проковтнув я в мирі...
Марта: Та він забув мою любов і сльози щирі,
Як день і ніч ми працювали вра-з?!
Мефістофель: О ні! він завше памятав про вас.
Він говорив: Як Мальту я минав,
Молився я в душі за жінку та дітей;
І вислухав мене Господь святий:
Наш корабель турецького догнав,
Що віз великий скарб турецького султана.
Напали ми, відвага помогла...
Й мені припала частка не погана
При розділі поганського добра.
Марта: Та як? та де? Десь заховав так хитро?
Мефістофель: Хто зна, куди воно розвіялось по вітру!
Гарненька панночка запіклувалась їм.
Як він в Неаполі блудив чужім:
Вони одно другого так любили;
Не забував ваш муж про неї до могили.
Марта: Негідник! так обкрадувать родину!...
Ні злигодні, ні горе наше все
Плюгавця не діткнули й на хвилину.
Мефістофель: От, бачите, і згинув він за це.
Будь я на вашім місці, пані, чесне слово,
То я посмуткував би може рік,
А далі би почав пошуткувати знову.
Марта: Ах, Боже мій! чи є десь чоловік
Такий, як перший був, та що й казати!
Миленький дуренько! та тільки хибу мав,
Що полюбив собі далеко мандрувати;
Любив чуже вино, чужих жінок кохав.
Та гри проклятої закинути не міг!
Мефістофель: І тільки всього? Цеж не гріх!
Хіба забороняв він вам
Робити так, як це він робить сам?
Даю вам слово, при такій умові
І ми би теж побралися, здорові.
Марта: Та щож це ви? жартуєте, мій пане!
