Що неприборканий до вічности летить,
І над земними втіхами ніколи
В стремлінні тім не спинеться й на мить.
Та крізь мілковину мізерну
Я потягну тебе в вир дикого життя.
І перед душу ненажерну
Поставлю тільки привид страви і пиття.
І як би ти не млів, не бивсь, не поривався,
Спокою вже во-вік не знайдеш ти!
А зрештою, коли б і чортові не здався.
В безодню все одно ти мусів би піти!
(Ученик входить).
Ученик: Я в місті цім це тільки перший раз.
І прихожу з шанобою до вас;
Мені приємно розмовляти буде
З людиною, яку шанують люде.
Мефістофель: Я вашу чемність вислухаю радо!
А на землі таких, як я, багато.
Де-небудь ви вже вчилися, чи ні?
Ученик: Ви будьте першим вчителем мені!
Наука — це бажання все моє!
І свіжа голова і гроші в мене є;
Матуся не хотіла відпускати;
Та я вже так хотів щось путнього пізнати!
Мефістофель: То ви й потрапили якраз!
Ученик: По правді, я би вже пішов собі від вас
Ці стіни, залі, їх оздоби —
Мені не зовсім до вподоби.
Занадто вже тісна кімната ця.
Ні зелені нема, не видко деревця.
А в залях цих поміж лавками
Прощайсь хоч зараз з серцем і з думками.
Мефістофель: На все привичка є в людей.
Дитинка навіть матірних грудей
Не візьме добровільно на початку.
А там — дивись, — приссалось немовлятко.
Оттак і ви до мудрости грудей
Прилипните, що-день — то жадібніше.
Ученик: Я з радістю, хоч я ще й молодий, —
Але скажіть мені, як це зробить зручніше?
Мефістофель: Скажіть мені на сам перед,
Який би ви хотіли факультет?
Ученик: Бажав би я, як слід — ученим бути;
Всі речі на землі, всі таємниці неба.
Природу всю, всі мудрощі збагнути.
